Энтони Дорр - Все те незриме світло

Вино сонно гріє Вернерові живіт, а з лип скрапує сльота. Фредерікова матір оголошує, що вони йдуть гуляти.

– Відновиш старі зв’язки, гаразд?

Вона запудрює Фредерікові синці, й вони прямують до бістро, до такого кафе, куди Вернер і мріяти не міг увійти, і хлопець у білому піджаку, заледве старший за нього, приносить ще вина.

Інші відвідувачі кафе безперервним потоком підходять до їхнього столика, потискають руки Вернерові й Фредерікові й тихими улесливими голосами питають Фредерікову матір про свіже службове підвищення її чоловіка. Вернер помічає дівчину в кутку, що, осяйна, танцює сама, закидаючи голову. Із заплющеними очима. Їжа смачна, й час від часу Фредерікова матір сміється, друг неуважливо торкається макіяжу на своєму обличчі, а його матір у цей час каже:

– Ну, Фредде має все найкраще в тій школі, усе найкраще.

І наче щохвилини з’являється чиєсь нове обличчя, хтось цілує Фредерікову матір в обидві щоки й шепоче їй на вухо. Вернер випадково чує, як Фредерікова матір каже якійсь жінці:

– Ой, цієї старої карги Шварценберґер до кінця року вже не буде, й тоді ми собі матимемо горішній поверх, du wirst schon sehen . [38] Ось побачите ( нім .).

Він зиркає на Фредеріка, чиї замацані окуляри тьмяно блищать при світлі свічок, а пудра тепер має дивний і непристойний вигляд, наче не приховала синці, а, навпаки, підкреслила їх, і сильне відчуття тривоги переповнює його. Він чує свист, із яким Рьодель махає кийком, ляскіт, із яким той опускається на Фредерікові підняті руки. Він чує голоси хлопців зі свого братства, ще в Цольферайні, які співали: « Живи чесно, борися мужньо й помри сміючись ». [39] Девіз хлопчиків із гітлер’югенду. – Прим. ред. Кафе переповнене; усі надто швидко рухають губами; від жінки, що говорить із Фредеріковою матір’ю, нудотно відгонить парфумами; і у водянистому світлі раптово здається, що шарф, який звисає з шиї дівчини-танцівниці, – це насправді зашморг.

– Усе гаразд? – питає Фредерік.

– Усе чудово, – але Вернер відчуває, як усередині нього щось стискається сильніше й сильніше.

Дорогою додому Фредерік і його матір крокують попереду. Вона бере його під руку й стишено до нього говорить. Фредде це, Фредде те. Вулиця безлюдна, у вікнах темно, електричні вивіски вимкнені. Стільки магазинів, навколо них – стільки квартир, однак чого так порожньо? Недалеко від будинку якась жінка в сукні, прихилившись до стіни, нагинається й блює на тротуар.

Удома Фредерік перевдягається в піжаму з яскраво-зеленого шовку, залишає складені окуляри на нічному столику і босий залізає на своє дитяче мідне ліжко. Вернер лягає на розкладачку, за яку Фредерікова матір перепросила тричі, хоча її матрац зручніший за всі, на яких він коли-небудь спав.

У будинку стає тихо. Моделі автомобілів виблискують на Фредерікових полицях.

– Тобі коли-небудь хотілося, – шепоче Вернер – щоб не треба було повертатися в школу?

– Батькові потрібно, щоб я вчився в Шульпфорті. І мамі теж. Моє бажання не має значення.

– Авжеж, має. Я хочу стати інженером. А ти хочеш вивчати пташок. Бути, як той американський художник у болотах. Нащо тоді це все, якщо не для того, щоб ми стали тими, ким хочемо?

У кімнаті стоїть тиша. Надворі, за Фредеріковим вікном, ліхтар світиться якимось неземним світлом.

– Твоя біда, Вернере, – каже Фредерік, – у тому, що ти й досі віриш, ніби твоє життя належить тобі.

Коли Вернер прокидається, сонце вже високо. У нього болить голова, а очі важкі, мов гирі. Фредерік уже вбраний у штани, попрасовану сорочку й краватку і стоїть на колінах перед вікном, притиснувши носа до скла.

– Гірська трясогузка.

Він показує пальцем. Вернерів погляд ковзає повз нього на голі липи.

– На вигляд непоказна, правда? – питає Фредерік. – Якихось кількадесят грамів пір’я й кісток. Але ця пташка може долетіти до Африки й назад. Живлячись жуками, хробаками й силою бажання.

Трясогузка перескакує з гілки на гілку. Вернер тре свої болящі очі. Це ж лише пташка.

– Десять тисяч років тому, – розповідає Фредерік, – вони прилітали сюди мільйонами. Коли тут був сад, один нескінченний сад від краю до краю.

Марі-Лор прокидається й думає, що чує човгання батькових черевиків, дзенькіт його ключів. Четвертий поверх, п’ятий, шостий. Його пальці гладять дверну ручку. Його тіло випромінює слабке, але відчутне тепло в кріслі поруч неї. Його маленькі інструменти стукають по дереву. Він пахне клеєм, шмерґелевим папером і синіми «Ґолуаз».