Энтони Дорр - Все те незриме світло

Високо над ними хтось трусить ганчірку з вікна. Нявкає кіт. Які жахіття тут скреготять зубами? Від чого її батько так палко хотів її захистити? Вони повертають один раз, тоді вдруге, а потім мадам Манек веде її ліворуч, куди Марі-Лор не очікувала звернути, туди, де міські стіни, вкриті мохом, тягнулися суцільною стіною, а тепер виявилися ворота.

– Мадам?

Вони виходять за місто.

– Сходи тут, пильнуй, одна, дві, ось ми й прийшли, дуже просто…

Океан. Океан! Просто перед нею! Увесь цей час він був так близько. Він затягує, шумить, бризкається й гуркоче; він відходить, він шириться, одна хвиля накриває іншу. Лабіринт Сен-Мало привів її до простору, більшого за який вона в житті не чула. Він більший за Ботанічний сад, за Сену, більший за найбільшу з музейних зал. Вона не уявляла його як належить, вона не розуміла його великості.

Звівши обличчя до неба, вона відчуває, як тисяча крихітних гострих крапель розтає на її щоках, на її лобі. Чує хрипке дихання мадам Манек і глибокий звук моря серед каменів, і як чиїсь вигуки десь далі пляжем відлунюють від високих стін. У своїй уяві вона чує, як її батько натирає замки. Як доктор Жефар ходить уздовж рядів своїх шаф. Чому вони їй не говорили, що воно отаке?

– Це мосьє Радум кличе свого собаку, – пояснює мадам Манек. – Не звертай уваги. Ось моя рука. Сядь і роззуйся. Закоти рукави пальта.

Марі-Лор робить, як їй радять.

– Вони дивляться?

– Боші? То й що, якщо так? На стару жінку з дівчинкою? Я скажу їм, що ми викопуємо молюсків. Що вони можуть зробити?

– Дідусь вважає, що вони закопали на пляжах бомби.

– Не переймайся цим. Він і мурахи боїться.

– Він каже, що Місяць відтягує океан назад.

– Місяць?

– Іноді Сонце теж відтягує. А навколо островів припливи утворюють такі коловерті, що можуть проковтнути цілий корабель.

– Ми дуже далеко від таких місць, люба. Ми на звичайному пляжі.

Марі-Лор розв’язує шарф, і мадам Манек його забирає. Солоне повітря із запахом водоростей кольору олова прослизає їй за комір.

– Мадам?

– Так.

– Що мені робити?

– Просто ходи.

Вона ходить. Ось у неї під ногами холодні круглі камінці. Ось хрусткі водорості. Ось щось м’якше – вологий, гладенький пісок. Вона нагинається й розчепірює пальці. Наче холодний шовк. Холодний, розкішний шовк, на якому море розклало дари: камінчики, мушлі, скойки. Крихітні уламки розбитих суден. Її пальці перебирають пісок, краплі дощу падають їй на потилицю, на руки. Пісок холодить її пальці, її ступні.

Вузол, який уже місяць скручувався в Марі-Лор усередині, починає ослаблятися. Вона йде вздовж лінії припливу, спочатку майже поповзом, й уявляє, як пляж простирається по обидва боки, оточуючи виступи, обіймаючи острови, весь філігранний візерунок бретанського узбережжя з його безлюдними мисами, щілинистими скелями й обплетеними лозою руїнами. Уявляє місто-фортецю позаду себе, височезні мури, лабіринт вулиць. Раптом усе це стає таке маленьке, як модель, що зробив її батько. Але те, що оточує модель, – до цього батько не підготував; те, що оточує модель, – оце найцікавіше.

Над її головою кричить зграя чайок. Кожна зі ста тисяч піщинок у її кулаці треться об свою сусідку. Вона відчуває, як батько підіймає її і тричі крутить колом.

Їх не арештовує німецький солдат, до них навіть ніхто не звертається. За три години занімілі пальці Марі-Лор знаходять безпомічну медузу, оброслий черепашками поплавець, тисячу гладеньких камінців. Вона зайшла у воду по коліна й замочила поділ сукні. Коли мадам Манек нарешті веде її – мокру й вражену – назад на рю Воборель, Марі-Лор підіймається на п’ятий поверх, стукає у двері Етьєнового кабінету й стає перед ним. У неї на обличчі пісок.

– Вас довго не було, – у його голосі бринить хвилювання.

– Ось, діду, – вона дістає з кишень мушлі. Скойки, каврі, тринадцять шматків кварцу, обліплених піском. – Я принесла тобі оце. Й оце, й оце, й оце.

За три місяці штабс-фельдфебель фон Румпель з’їздив до Берліна й Штутгарта, оцінив вартість десь із сотні конфіскованих каблучок, десятки діамантових браслетів, латвійської цигарниці, у якій виблискував ромб із блакитного топаза. Тепер, повернувшись до Парижа, він тиждень ночував у «Ґранд Готелі» і розсилав запити, мов поштових голубів. Щоночі він згадував ту мить, коли затиснув діамант у формі груші, збільшений лінзою лупи, між великим і вказівним пальцями, і думав, що тримає «Море полум’я» вагою сто тридцять три карати.