Энтони Дорр - Все те незриме світло

– Я сама знайду дорогу, – каже Марі-Лор на п’ятий ранок, коли вони виходять надвір. – Вам не обов’язково мене вести.

Двадцять два кроки до перехрестя з рю д’Естре. Ще сорок – до арки в стіні. Дев’ять сходинок униз – і вона на піску, й двадцять тисяч звуків океану поглинають її.

Вона збирає шишки, принесені хвилями з невідомих далей. Товсті шматки канату. Гладенькі кульки викинутих на берег поліпів. Одного разу – утопленого горобчика. Найбільша її втіха – пройтися до північного краю берега за відпливу й сісти навпочіпки біля острова, який мадам Манек називає Ґранд-Бе, й нишпорити в залишених морем калюжках. Лише тоді, як вона вмочає ступні й долоні в холодну воду, батько зовсім покидає її думки, лише тоді вона вже не ставить собі питання, скільки у його листі правди, коли він напише знову, й чому він ув’язнений. Вона просто слухає, чує, дихає.

Її спальня наповнюється камінцями, шматками скла, мушлями: сорок морських гребінців уздовж підвіконня, шістдесят один черевоніг на гардеробі. Коли має нагоду, вона розкладає їх за видами, а тоді за розміром. Найменші ліворуч, найбільші праворуч. Вона наповнює глечики, відра, таці; кімната пахне морем.

Майже щоранку, повернувшись із пляжу, вона робить обхід разом із мадам Манек. Ідуть на овочевий ринок, зрідка – до м’ясника, а потім несуть їжу котромусь із сусідів, кому, за рішенням мадам Манек, наразі найсутужніше. Вони піднімаються лункими сходами, стукають у двері, літня жінка запрошує їх увійти, питає про новини, умовляє випити по ковтку хересу. Енергійність мадам Манек, відкриває Марі-Лор, неймовірна. Вона заводить знайомства, збирає врожай, прокидається рано, працює допізна, випікає печиво без краплі сметани, хліб зі жмені борошна. Вони вдвох важко ступають вузькими вуличками, Марі-Лор тримається ззаду за її фартух, йде за пахощами її страв і пирогів. У такі моменти мадам здається великою рухливою стіною з трояндових кущів, колючих, запашних й обліплених бджолами.

Ще теплий хліб – старенькій вдові на ім’я мадам Бланшар. Суп – мосьє Саже. Потроху в голові Марі-Лор складається тривимірна мапа, на якій світяться позначки: товсте платанове дерево на площі оз’Ербе; дев’ять фігурно підстрижених кущів у горщиках біля готелю «Континенталь», шість сходинок угору мостиком, що називається рю дю Конетабль.

Кілька днів на тиждень мадам Манек приносить їжу божевільному Уберові Базену, ветеранові Першої світової війни, який у будь-яку погоду ночує в альтанці за бібліотекою. Який втратив носа, ліве вухо й око під час артобстрілу. Який носить емальовану мідну маску, що закриває половину обличчя.

Убер Базен любить поговорити про мури, чорнокнижників та піратів Сен-Мало. «Кілька століть, – розказує він Марі-Лор, – мури захищали місто від кровожерливих мародерів, римлян, кельтів, вікингів. Подейкують, що й від морських чудовиськ. Тринадцять сотень років, – каже він, – ці стіни боронили місто від кровожерливих англійських моряків, які кидали якорі біля берега й пускали підпалені набої на будинки, які намагалися спалити все й усіх зморити голодом, які ні перед чим не зупинилися б, щоб повбивати їх усіх».

– Матері з Сен-Мало, – вів далі він, – любили повторювати своїм дітям: «Сиди прямо. Будь чемний. Інакше вночі прийде англієць і переріже тобі горло».

– Убере, годі, – зупиняє його мадам Манек. – Ти її налякаєш.

У березні Етьєнові виповнюється шістдесят і з цього приводу мадам Манек готує тушкованих маленьких молюсків із цибулею й подає їх із грибами та четвертинками двох круто зварених яєць – єдиних яєць, повідомляє вона, які їй удалося роздобути в місті. Етьєн своїм тихим голосом говорить про виверження Кракатау, про те, як у всіх його дитячих спогадах попіл з Ост-Індії зафарбовував сонячні заграви над Сен-Мало в криваво-червоний колір, як великі жили багрянцю щовечора палали над морем. Марі-Лор, у якої повні кишені піску й обвітрене обличчя, на якусь мить окупація здається такою далекою. Вона сумує за батьком, за Парижем, за доктором Жефаром, садом, своїми книжками, своїми шишками – у її житті стільки всього бракує. Але за ці останні кілька тижнів воно стало стерпним. Принаймні там, на пляжі, її негаразди й страхи стирає вітер, колір і світло.

Мало не щодня по обіді, повернувшись з обходу разом із мадам, Марі-Лор сідає на ліжко біля відчиненого вікна й проводить пальцями по батьковій моделі міста. Вона проминає кораблебудівну верф на рю де Шартре, пекарню мадам Руель на рю Робер С’юркуф. У своїй уяві вона чує, як пекарі ходять туди-сюди по вкритій борошном підлозі, рухаючись так, як рухаються, на її думку, ковзанярі, випікаючи хліб у тій самій печі, якою користувався прапрапрадід мосьє Руель. Її пальці намацують соборні сходи – ось літній чоловік підрізає троянди в садку; ось, за бібліотекою, божевільний Убер Базен бурмоче сам до себе, заглядаючи в горло порожньої пляшки з-під вина; ось монастир; ось ресторан «У Шуше» за рибним ринком; ось будинок номер чотири по рю Воборель, із дверима в ніші, де внизу мадам Манек боса стоїть на колінах біля свого ліжка, крізь її пальці прослизають намистини чоток – молитви за майже кожну душу в цьому місті. Тут, у кімнаті на п’ятому поверсі, Етьєн проходить біля порожніх полиць, проводячи пальцями там, де колись стояли його приймачі. І десь за краями моделі, за краєм Франції, там, куди її пальці не можуть дістати, у камері сидить її батько; на підвіконні стоїть із десяток його вирізаних ножем моделей; у його бік, їй так сильно хочеться в це вірити, крокує охоронець і несе йому розкішний обід: куріпки, качки й тушкована кролятина. Курячі ноги з картоплею, засмаженою з беконом, й пироги з абрикосами – десятки таць, десятки тарілок, стільки, скільки він подужає з’їсти.