Энтони Дорр - Все те незриме світло

Північ. Хорти доктора Гауптмана ганяють замерзлими полями, що лежать за школою, з-під їхніх лап летять бризки снігу. За ними йде Гауптман у хутряній шапці, роблячи дрібні кроки, наче вираховує якусь відстань. Позаду них тягнеться Вернер, несучи два приймачі-передавачі, які вони з Гауптманом випробовували місяцями.

– Гауптман обертається, його обличчя світиться радістю.

– Отут хороше місце, буде добре видно, став їх, Пфеннігу. Я послав нашого друга Фолькгаймера вперед. Він десь за пагорбом.

Вернерові не видно слідів, лиш у місячному світлі виблискує галявина і вдалині біліє ліс.

– У нього передавач КХ у коробці з-під боєприпасів, – пояснює Гауптман. – Він має сховатися й безперервно транслювати сигнал, доки або ми його знайдемо, або в нього сяде батарея. Навіть я не знаю, де він. – Він плескає долонями в рукавичках, і собаки починають скакати біля нього, випускаючи з пащек хмарки пари. – Десять квадратних кілометрів. Знайди передавач, знайди нашого друга.

Вернер кидає погляд на десять тисяч укритих снігом дерев.

– Десь там, пане доктор?

– Десь там. – Гауптман дістає з кишені фляжку й відкручує кришку, не дивлячись на неї. – Ми дійшли до цікавого етапу, Пфеннігу.

Гауптман витоптує місце в снігу, й Вернер облаштовує перший приймач-передавач, вимірювальною стрічкою відміряє двісті метрів, ставить другий. Розкручує дроти заземлення, піднімає антени, вмикає прилади. Його пальці вже заніміли.

– Шукай на вісімдесяти метрах, Пфеннігу. Зазвичай польові команди не знають, у якому діапазоні шукати. Але сьогодні, під час першого випробування, ми трохи змахлюємо.

Вернер надягає навушники, і його вуха наповнює статика. Він знову налаштовує підсилювач і фільтр. Невдовзі він уже зловив Фолькгаймерів сигнал обома приладами.

– Я знайшов його, пане доктор.

Гауптман щиро всміхається. Собаки скачуть і пирхають від збудження. З кишені мундира він дістає воскового олівця.

– Пиши просто на радіо. У команди не завжди буде папір серед чистого поля.

Вернер пише рівняння на металевій обшивці приймача і починає підставляти цифри. Гауптман дає йому логаритмічну лінійку. За дві хвилини Вернер вираховує напрям і відстань: два з половиною кілометри.

– А на мапі?

Гауптманове дрібне аристократичне обличчя світиться втіхою.

За допомогою транспортира й компаса Вернер малює лінії.

– Веди, Пфеннігу.

Вернер складає мапу й ховає її в кишеню пальта, спаковує прилади й несе їх по одному в кожній руці, мов однакові валізи. Скоро школа та прибудови стають схожі на іграшки на білому тлі. Напівзаплющене око місяця опускається нижче, собаки тримаються близько до господаря, дихаючи парою, а Вернер упріває.

Вони спускаються в яр і піднімаються з нього. Один кілометр. Два.

– Велика мить, – Гауптман відсапується, – ти знаєш, що це таке, Пфеннігу? – Він трохи напідпитку, жвавий, майже говірливий. Вернер ще ніколи його таким не бачив. – Це мить, коли одне от-от має перетворитися на щось інше. День – на ніч, гусінь – на метелика. Оленятко – на оленя. Експеримент – на результат. Хлопець – на чоловіка.

Дійшовши до третього підйому, Вернер розгортає мапу й ще раз перевіряє свої координати компасом. Навколо них блищать мовчазні дерева. Він ніде не бачить рятівних слідів. Школи за ними вже не видно.

– Може, я ще раз увімкну приймачі, пане доктор?

Гауптман прикладає пальці до губ.

Вернер знову проводить тріангуляцію і бачить, як близько вони підійшли до точки, яку він спочатку позначив на мапі, – нема й півкілометра. Він наново спаковує прилади й відновлює темп, тепер уже полюючи; усі три пси це теж відчувають; і Вернер думає: «Я зміг, я зрозумів: числа стають реальністю». Дерева струшують сніг, собаки завмирають і смикають носами, ловлячи запах, стають у стійку, ніби на фазана; Гауптман піднімає долоню; і нарешті Вернер, проходячи між деревами, натужно тягнучи великі ящики, бачить обриси людини, що лежить горілиць у снігу: передавач стоїть біля її ніг, антена видніється серед низьких кущів.

Велетень.

Хорти тремтять у стійках. Гауптман не опускає долоні. Іншою рукою він розчохляє свій пістолет.

– Підійшовши так близько, Пфеннігу, не можна вагатися.

Фолькгаймер повернутий до них лівим боком. Вернерові видно, як пара від його дихання підіймається й розчиняється в повітрі. Гауптман наставляє свого пістолета просто на Фолькгаймера, і якусь довгу й жаску мить Вернер певний, що вчитель ось-ось застрелить хлопця, що вони – кожнісінький кадет – у смертельній небезпеці; й він мимоволі чує слова Юти, які та сказала, стоячи біля каналу: « Невже це правильно – робити щось лише тому, що решта так роблять ?» Щось у Вернеровій душі опускає лускаті повіки, й дрібний викладач піднімає пістолет і вистрілює в небо.