Энтони Дорр - Все те незриме світло

– Дінан тепер за двадцять кілометрів на північ, – сміється мадам Руель.

– Просто в морі!

За три дні мадам Фонтіну випадково чує, що в німецького командира гарнізону алергія на золотарник. Мадам Карре, квітникарка, додає великі жмені золотарника до букета, що має бути доставлений у Шато.

Жінки направляють цілу партію штучного шовку за неправильною адресою. Навмисне роблять помилку в розкладі потягів. Мадам Ебрар, начальниця поштового відділку, потай запихає важливий на вигляд лист із Берліна собі під спідницю, приносить його додому й увечері розтоплює ним комин.

Вони приходять на Етьєнову кухню з радісними доповідями про те, що хтось чув, як командир гарнізону чхав, або ж що собаче лайно, залишене на сходах борделю, бездоганно виконало свою місію – опинилося на підошві німецького чобота. Мадам Манек наливає хересу, сидру чи мюскаде; когось садять чатувати біля дверей. Маленька й згорблена мадам Фонтіну хвалиться, що годину займала телефонну лінію в шато; старомодна й дебела мадам Гібу каже, що допомогла своїм онукам розмалювати вуличного собаку кольорами французького прапора й пустила його бігати по площі Шатобріан.

Жінки хихочуть від захвату.

– Що я могла б зробити? – питає старенька вдова, мадам Бланшар. – Я теж хочу допомогти.

Мадам Манек просить усіх віддати мадам Бланшар їхні гроші.

– Ви отримаєте їх назад, – запевняє вона, – не хвилюйтеся. А тепер, мадам Бланшар, у вас усе життя був такий гарний почерк. Візьміть оцю ручку пана Етьєна. На кожній п’ятифранковій купюрі пишіть: «Негайно звільніть Францію». Ніхто не зможе собі дозволити знищувати гроші, так? Коли всі витратять ці купюри, наше маленьке повідомлення розійдеться по всій Бретані.

Жінки плескають у долоні. Мадам Бланшар стискає руку мадам Манек, пихкає і потішено блимає блискучими очима.

Іноді Етьєн шумно сходить униз, узутий в один черевик; і тоді вся кухня затихає, доки мадам Манек заварює йому чай, ставить усе на тацю, й Етьєн несе її назад нагору. А тоді жінки знову беруться за своє, теревенячи й будуючи плани. Мадам Манек розчісує коси Марі-Лор довгими, неуважними змахами.

– Сімдесят шість років, – дивується вона, – і досі можу отак почуватися? Наче маленька дівчинка із вогниками в очах.

Військовий лікар міряє штабс-фельдфебелеві фон Румпелю температуру. Надуває манжету для вимірювання тиску. Оглядає його горло, світячи ліхтариком. Цього ж самого ранку фон Румпель проводив огляд письмового столика п’ятнадцятого століття й керував його завантаженням у вагон для речей, призначених для мисливського будиночка маршала Ґерінґа. Солдат, який привіз його фон Румпелеві, розповів, як вони розкрадали маєток, у якому взяли того столика. Він назвав це «скупилися».

Столик наштовхує фон Румпеля на думку про голландську табакерку вісімнадцятого століття, зроблену з міді й бронзи й інкрустовану крихітними діамантами, що він оглядав на початку цього тижня, і коробочка для тютюну, непохитно, мов гравітація, знову нагадує йому про «Море полум’я». У миті слабкості він уявляє, як у майбутньому ходитиме між аркадою колон у величному музеї фюрера в Лінці, підошви його черевиків елегантно стукатимуть по мармуру, сутінкове світло литиметься крізь високі вікна. Він бачить тисячу кришталевих виставкових стендів, таких прозорих, що наче аж пливуть над підлогою, у них усередині чекають мінеральні скарби світу, зібрані з кожного куточка планети: діоптаз, топаз, аметист і каліфорнійський рубеліт.

Як там кажуть: « Наче зорі, зірвані з чола архангелів ». [44] Неточна цитата з «Улліса» Дж. Джойса.

А в самому центрі зали прожектор світить зі стелі на підніжку, на ній, усередині скляного куба, виблискує невеличкий блакитний камінчик…

Лікар просить фон Румпеля опустити штани. Хоча війна не давала й дня перепочинку, уже кілька місяців фон Румпель почувався щасливим. Його обов’язки подвоїлися, виявляється, що в райху небагато арійців, які знаються на діамантах. Лише три тижні тому за крихітною, розкресленою сонцем вокзальною станцією на заході від Братислави він оглянув конверт, повний ідеально прозорих, добре гранованих камінців; за ним гриміла вантажівка, повна картин, загорнутих у папір і перекладених соломою. Охоронці перешіптувалися, що серед них було якесь полотно Рембрандта й елементи знаменитого Краківського олтаря. Усе це було відправлене до соляної печери десь глибоко під австрійським селом Альтаусзее, де тунель завдовжки з півтора кілометра переходить у сяйливу галерею з полицями заввишки три поверхи, на яких вище керівництво зберігає найкращі витвори мистецтва у Європі. Вони зберуть усе під одним неприступним дахом, у храмі людських прагнень. Відвідувачі милуватимуться ними тисячу років.