Энтони Дорр - Все те незриме світло

Хай це буде крутиголовка, хитромудра гра, що зробив її батько, загадка, яку вона мусить розгадати. Перші двері, замок із кодом. Другі – із засувом. Треті відімкнуться, якщо вона прошепоче магічне слово в замкову шпарину. Проповзти через тринадцяті двері, й усе стане, як було.

Десь за містом церковні дзвони б’ють першу годину. Першу тридцять. Її батько все ще не повертається. У якийсь момент із садів чи вулиць до музею долинають кілька виразних глухих ударів, ніби хтось кидає з-за хмар мішки з цементом. Із кожним ударом тисячі ключів тремтять на кілочках у своїх шафах.

У коридорі ні душі. Надходить друга хвиля поштовхів – ближча, більша. Ключі дзвенять, підлога скрипить, і їй вчувається запах потоків пилу, що ллються зі стелі.

– Papa ?

Тиша. Ні доглядачів, ні вахтерів, ні теслярів, ні цокоту підборів секретарки по підлозі в коридорі.

Вони здатні днями маршувати на голодний шлунок. Вони запліднюють кожну школярку на своєму шляху.

– Агов!

Як швидко її голос розчиняється в тиші, яким порожнім здається коридор. Її це лякає.

За хвилю чути дзенькіт ключів і звуки кроків, батьків голос кличе її. Далі все відбувається швидко. Він відчиняє великі, довгі шухляди, дзвенить десятками ключів.

– Papa , я чула, що…

– Поквапся.

– Моя книжка…

– Краще залиш її. Вона заважка.

– Залишити книжку?

Він виводить її за двері й замикає шафу. Надворі, здається, хвилі паніки прокочуються деревами, мов поштовхи землетрусу.

– Де сторож? – питає її батько.

Голоси біля бордюру – солдати.

Марі-Лор збентежена. Це гудуть літаки? Це запах диму? Хтось розмовляє німецькою?

Вона чує, як батько перекидається кількома словами з незнайомцем і віддає ключі. Потім вони йдуть повз ворота на рю Кюв’є, проходячи між мішками з піском, безмовними поліціянтами чи чимось ще, що недавно з’явилося посеред тротуару.

Шість кварталів, тридцять вісім риштаків. Вона їх усіх рахує. Через шматки фанери, якими її батько закрив вікна, у їхній квартирі душно й спекотно.

– Дай мені хвилинку, Марі-Лор. Я потім усе поясню.

Її батько скидає речі до, здається, свого полотняного наплічника. «Їжа, – думає вона, намагаючись відгадати речі за їхніми звуками. – Кава. Цигарки. Хліб?»

Знову лунає глухий удар, тремтить віконне скло. У буфеті дзвенить посуд. Сигналять автомобілі. Марі-Лор підходить до моделі й проводить пальцями по будиночках. Усе на місці. Усе на місці. Усе на місці.

– Сходи в туалет, Марі.

– Мені не треба.

– Хтозна, коли потім трапиться така нагода.

Батько вбирає на неї її зимове пальто, хоча стоїть середина червня, й вони збігають униз сходами. На рю де Патріарш вона чує віддалене гупання, схоже на кроки тисяч людей. Вона йде поряд із батьком, затиснувши складеного ціпочка в одній руці, а іншою тримаючись за його наплічника; усе навколо здається позбавленим логіки, як у кошмарах.

Праворуч, ліворуч. Між поворотами – довгі відрізки бруківки. Незабаром вони йдуть вулицями, на яких вона точно ніколи не бувала, вулицями, що лежать за межами батькової моделі. Давно потому, як Марі-Лор збилася з підрахунку своїх кроків, вони підходять до такого щільного натовпу, що вона відчуває його тепло.

– У потязі буде прохолодніше, Марі. Директор дістав нам квитки.

– Нам можна зайти?

– Ворота замкнені.

Від натовпу віє нудотною напруженістю.

– Мені страшно, Papa .

– Тримайся за мене.

Він веде її в іншому напрямку. Вони перетинають кипучу магістраль, а тоді підіймаються вулицею, що смердить, як замулена канава. Увесь час батькові інструменти приглушено брязкають у наплічнику й чуються далекі й безперервні автомобільні гудки.

За хвилю вони знову опиняються в тисняві. Голоси відлунюють від високої стіни; її окутує запах вологого одягу. Десь хтось викрикує імена в рупор.

– Де ми, Papa ?

– На вокзалі Сен-Лазар.

Плаче дитина. Смердить сечею.

– Тут є німці, Papa ?

– Немає, ma chérie .

– Але скоро прийдуть?

– Так кажуть.

– А що ми робитимемо, коли вони сюди дістануться?

– Ми тоді вже будемо в потязі.

Праворуч від неї верещить дитя. Чоловік тремтячим голосом просить натовп розступитися. Жінка поблизу знову й знову зойкає:

– Себастьєне! Себастьєне!

– Уже ніч?

– Ось тільки почало смеркати. Відпочиньмо хвильку. Передихнімо.

Хтось каже:

– Друга армія розбита, дев’ята – відрізана. Найкращі флотилії Франції втрачено ні за цапову душу.

Інший додає: