Энтони Дорр - Все те незриме світло

– Директор поїхав? – питає хтось.

– Поїде ще до кінця тижня.

Одяг її батька пахне соломою, а пальці смердять оливою. Робота, робота, кілька годин виснаженого сну перед поверненням до музею на світанку. Вантажівки вивозять скелети, метеорити, восьминогів у банках, гербарії, єгипетське золото, слонову кістку з Південної Африки та пермські скам’янілості.

Першого червня над містом, страшенно високо, пропливають у шаруватих хмарах літаки. Коли заспокоюється вітер і поряд не гуде двигун, Марі-Лор, вийшовши із зали зоології, чує їхнє вурчання на висоті з півтора кілометра. Наступного дня починають зникати радіостанції. Охоронці у своїй будці й стукають по своєму радіо, й крутять його так і сяк, але з динаміків чути лише перешкоди. Так, ніби передавальні вишки були свічками й чиїсь пальці їх загасили.

В оці останні ночі в Парижі, опівночі йдучи додому з батьком, притискаючи до грудей велику книжку, Марі-Лор здається, що вона відчуває, як тремтить повітря в паузах між тріскотом комах, наче по льоду розходяться дрібні тріщинки. Так, наче увесь цей час місто залишалося не чим іншим, як виконаною в масштабі моделлю, яку зробив її батько, а тепер його накрила тінь величезної руки.

Вона ж думала, що проживе в Парижі зі своїм батьком усе життя. Що завжди заходитиме по обіді до доктора Жефара. Що кожного року на її іменини батько даруватиме їй іншу крутиголовку й іншу книжку, й вона прочитає всього Жуля Верна, Дюма й, може, навіть Бальзака та Пруста. Що її батько завжди мугикатиме, складаючи вечорами маленькі будівлі, а вона завжди знатиме, скільки кроків треба зробити від вхідних дверей до пекарні (сорок) і скільки ще – до ресторанчика (тридцять два), і що завжди буде цукор, який вона зранку кластиме в каву.

Bonjour, bonjour.

Картопля на шостій годині, Марі. Гриби на третій.

А тепер? Що тепер буде?

Вернер прокидається після півночі й бачить одинадцятирічну Юту, що сидить на підлозі біля свого ліжка. У неї на колінах радіо, а поряд з нею на підлозі аркуш паперу для малювання, на якому простяглося всіяне вікнами місто з її уяви.

Юта виймає навушник і зиркає на нього. У напівтемряві її розкуйовджене хвилясте волосся здається сяйливим як ніколи, мов запалений сірник.

– У Союзі німецьких дівчат, [19] Молодіжний і дитячий жіночий рух у складі гітлер’югенду. – Прим. ред. – шепоче вона, – нам кажуть плести шкарпетки. Нащо їм так багато?

– Певно, райхові треба.

– Для чого?

– Для ніг, Юто. Для солдатів. Дай мені поспати.

Наче за командою, маленький хлопчик, Зіґфрід Фішер, на першому поверсі скрикує раз, потім ще двічі, й Вернер з Ютою чекають, доки фрау Елена спуститься до нього, лагідно його заспокоїть і будинок знову наповниться тишею.

– Ти тільки й цікавишся, що своїми задачами, – продовжує Юта. – І граєшся з радіо. Хіба тобі не хочеться зрозуміти, що відбувається?

– Що це ти слухаєш?

Вона схрещує руки, повертає навушник назад у вухо й не відповідає.

– Ти що, слухаєш щось таке, чого не мала б слухати?

– Яке тобі діло?

– Це небезпечно, ось яке мені діло.

Вона закриває друге вухо пальцем.

– Інші дівчата не проти, – стишено каже він, – плести шкарпетки, збирати газети й усяке таке.

– Ми бомбуємо Париж, – вимовляє вона на повний голос, і він стримує порив затулити їй рота долонею.

Юта підводить зухвалий погляд. Вона має такий вигляд, наче її обдуває невидимий холодний вітер.

– От що я слухаю, Вернере. Наші літаки бомбують Париж.

По всьому Парижу люди складають посуд у підвали, зашивають у подоли одягу перли й ховають золоті каблучки в книжкові оправи. У музеї з письмових столів забрали друкарські машинки. Коридори перетворилися на майданчики для пакування, їхню підлогу вкрила солома, тирса й шпагат.

У полудень замкаря викликають до кабінету директора. Марі-Лор сидить, схрестивши ноги, на підлозі в шафі з ключами й намагається читати свою книжку. Капітан Немо збирається взяти професора Аронакса та його супутників на підводну прогулянку устричною обмілиною шукати перли, але Аронакс боїться акул, і хоч вона прагне дізнатися, що станеться далі, речення на сторінці розбігаються. Слова розсипаються на літери, літери – на нерозбірливі горбики. Вона почувається так, наче в неї на кожній долоні по великій рукавиці.

У кінці коридору, в будці охоронця, доглядач туди-сюди крутить ручки радіо, але чути лише тріск і шипіння. Коли він його вимикає, музей накриває тиша.