Энтони Дорр - Все те незриме світло

– Нас чекає окупація.

Валізи котяться плиткою, дзявкає песик, кондуктор дме у свисток, і якась велика машина кашляє, заводячись, а тоді глухне. Марі-Лор намагається заспокоїти шлунок.

– Але ж у нас є квитки, чорт забирай! – кричить хтось позаду неї.

Виникає бійка. Натовпом шириться істерія.

– Яке це все, Papa ?

– Що, Марі?

– Станція. Ніч.

Вона чує, як спалахує його запальничка, як він затягується димом і горить його сигарета.

– Спробую описати. Місто темне: ні вуличних ліхтарів, ні світла з вікон. Час від часу небо освітлюють прожектори – шукають літаки. Тут є жінка в нічній сорочці. А ще одна несе стосик тарілок.

– А війська?

– Тут немає військ, Марі.

Він бере її за руку. Її страх трохи стишується. Ринвою біжать потоки дощу.

– Що ми зараз робимо, Papa ?

– Сподіваємося на потяг.

– А що всі інші роблять?

– Теж сподіваються.

Стукіт у двері під час комендантської години. Вернер і Юта роблять завдання разом із п’ятьма дітьми за довгим дерев’яним столом. Перш ніж відчинити, фрау Елена чіпляє собі на лацкан партійний значок.

Заходить мокрий від дощу єфрейтор з пістолетом на поясі й свастикою на лівій руці. Проти низької стелі в кімнаті він здається недоладно високим. Вернер згадує про короткохвильове радіо, запхнуте в стару дерев’яну аптечку, що лежить під його ліжком. « Вони знають» , – думає він.

Єфрейтор окидає поглядом кімнату – вугільну піч, розвішане прання, миршавих дітей – з однаковою мірою поблажливості й ворожості. Його чорний пістолет, здається, всотує все світло в кімнаті.

Вернер наважується раз глянути на сестру. Вона не зводить очей із гостя. Військовик бере зі столика книжку – дитячу книжку про потяг, який умів розмовляти, – й перегортає кожну сторінку, перш ніж покласти її назад. А тоді він каже щось, що Вернерові не вдається розчути.

Фрау Елена притискає складені руки до фартуха, й Вернер розуміє, що це вона намагається приховати тремтіння.

– Вернере, – кличе вона повільним, ледь чутним голосом, не зводячи очей з єфрейтора. – Цей пан каже, що має радіо, яке треба…

– Візьми свої інструменти, – перебиває чоловік.

Йдучи з дому, Вернер оглядається лише раз: Юта притискається лобом і долонями до вікна у вітальні. Лампа освітлює її ззаду, і вона надто далеко, так що йому не вдається розгледіти вираз її обличчя. А тоді її поглинає дощ.

Вернер удвічі нижчий за військовика і має робити два кроки, коли той робить один. Вони проходять повз відомчі будинки й охорону на підніжжі схилу, де мешкають керівники. У світлі ліхтарів видно косі потоки дощу. Кілька людей, що трапляються їм на шляху, тримаються від єфрейтора на віддалі.

Вернер не наважується нічого питати. З кожним ударом серця його переповнює палке прагнення кинутися навтьоки.

Вони наближаються до воріт найбільшого будинку, будинку, який він бачив тисячу разів, але так близько – ніколи. Великий червоний прапор, важкий від дощової води, звисає з підвіконня на горішньому поверсі.

Єфрейтор стукає в задні двері. Служниця в сукні з високою талією знімає з них пальта, вправно струшує з них воду й вішає їх на мідний підлоговий вішак. У кухні пахне тортом.

Єфрейтор заводить Вернера в їдальню, де на стільці сидить вузьколиця жінка з трьома свіжими роменами у волоссі й гортає журнал.

– Мокрі, мов качки, – каже вона й знову опускає погляд. Вона не запрошує їх сісти.

Товстий червоний килим зминається під п’ятами Вернерових шкарбунів; над столом горить електрична лампочка в плафоні; на шпалерах в’ються троянди. У комині тліє вугілля. Предки сім’ї сердито дивляться з фотографій на всіх чотирьох стінах. Це тут вони арештовують хлопців, чиї сестри слухають іноземні радіостанції? Жінка гортає сторінки свого журналу, одну за одною. Її нігті пофарбовані яскраво-рожевим лаком.

Сходами спускається чоловік у неймовірно білій сорочці.

– Боже, він такий малий, правда? – звертається він до єфрейтора. – Це ти – той знаменитий майстер із ремонту радіо? – Чоловікове густе чорне волосся блищить на голові, мов налаковане. – Рудольф Зідлер, – каже він і відпускає військовика легким кивком.

Вернер намагається видихнути. Гер Зідлер защипує манжети й оглядає своє зображення в мутному дзеркалі. У нього яскраво-блакитні очі.

– Ну що. А ти не дуже говіркий, так? У нас тут дещо зламалося. – Він вказує на великий «Амерікен Філько» в сусідній кімнаті. – Уже двоє в ньому длубалися. А тоді ми почули про тебе. Варто було спробувати, так? Їй, – киває він на жінку, – не терпиться послухати свою передачу. Ну й випуски новин, звісно.