Энтони Дорр - Все те незриме світло

Листопад 1939 року. Холодний вітер котить велике сухе листя платанових дерев гравійними доріжками Ботанічного саду. Марі-Лор перечитує «Двадцять тисяч льє…»: « Я бачив довгі стрічки водоростей, якихось – сферичних, інших – трубчатих, представників роду laurencia та cladostephus з їхнім тоненьким листям» недалеко від воріт на рю Кюв’є, коли, шелестячи листям, підходить група дітей.

Хлопчачий голос щось розповідає, кілька інших хлопчиків сміються. Марі-Лор підіймає пальці над сторінкою. Сміх усе ближче, гучніше. Раптом перший голос звучить просто біля її вуха:

– А знаєш, вони шаленіють за сліпими дівчатами!

У нього швидке дихання. Вона простягає руку, але ні до чого не доторкується.

Їй важко сказати, скільки з ним хлопців. Мабуть, троє чи четверо. Судячи з голосу, йому років дванадцять або тринадцять. Вона підводиться, притискає до грудей свою велетенську книжку й чує, як її ціпочок скочується з лавки й падає на землю.

Хтось інший каже:

– Певно, вони спочатку заберуть сліпих дівчат, а вже потім калік.

Перший хлопчик карикатурно стогне. Марі-Лор підіймає книжку, мов щит.

Другий кидає:

– Примусять їх робити різні речі.

– Усілякі непристойності.

Зліва від неї, на віддалі, дорослий голос кличе:

– Луї, Петер?!

– Хто ви такі? – шипить Марі-Лор.

– Бувай, сліпенька!

І – тиша. Марі-Лор слухає шурхіт дерев, кров гуде у її вухах. Довгу, сповнену панікою, хвилину вона повзає серед листя біля лавки, доки її пальці не намацують ціпок.

У магазинах продають протигазні маски. Сусіди закривають вікна картоном. Щотижня до музею заходить усе менше відвідувачів.

– Papa , – питає Марі-Лор, – як почнеться війна, що ми робитимемо?

– Не буде війни.

– А якщо таки буде?

Його долоня лягає їй на плече, знайомо дзвенять ключі в нього на ремені.

– З нами буде все гаразд, ma chérie . Директор уже подав прохання, щоб мене не викликали із запасу. Так що я нікуди не дінуся.

Але вона чує, з яким поспіхом він гортає сторінки газети. Він закурює сигарету за сигаретою, він майже увесь час працює. Минають тижні й дерева стають голі, й батько вже не запрошує її на прогулянку садами. От якби вони мали таку неприступну субмарину, як «Наутилус»!

Прокурені голоси офісних працівниць долинають крізь відчинене вікно до шафи для ключів.

– Уночі вони прокрадаються у квартири. Ставлять міни-пастки на кухонні комоди, унітази, бюстгальтери. Отак відчиняєш шухляду з білизною й залишаєшся без пальців.

Їй сняться жахіття. Мовчазні німці синхронно гребуть через Сену, їхні човни рухаються плавно, мов пливуть в олії. Вони безшумно пролітають під опорами мосту, з ними на ланцюгах звірі, що вистрибують із човнів і мчать повз величезні квіткові клумби, уздовж огорож. Вони нюшать повітря на сходах до Великої зали. З їхніх пащек крапає слина. Голодні, вони вриваються в музей, розсипаючись залами. Вікна темнішають від крові.

Шановний професоре я ни знаю чи ви отримуєте ці листи чи радіостанція їх перисилає й чи є радіо станція взагалі? Ми ни чули вас щонайменше два місяця. Ви припинили випускати перидачі чи це проблема з нашого боку? В Бранденбургі є нова перидавальна радіо станція під назвою Дойчлендсендер три. Мій брат каже, що вона завишки триста тридцять із чимось метрів друга за висотою штучна конструкція у світі. Вона майже все інше глушить. Стара фрау Штрасеман, одна з наших сусідок, вона каже, що чує перидачі Дойчлендсендера в себе в зубних пломбах. Мій брат каже, що це можливо якщо мати антену і випрямляч і щось що служитиме денаміком. Він каже, що можна використовувати шматок дротяного паркану щоб ловити радіо сигнали, тож мабуть і срібло в зубі теж можна. Мені подобається про це думати. А вам хіба ні професоре? Про пісні в зубах? Фрау Елена каже, що ми тепер маємо йти зі школи відразу до дому. Вона каже, що ми ни євреї але ми бідні й це майже так само нибезпечно. Тепер це кримінальне правопорушення налаштовуватися на чужоземну хвилю. За це можна дістати важкої праці, типу розбивати каміння по п’ятнадцять годин на день. Або ж робити нийлонові шкарпетки або йти в шахту. Ніхто ни хоче допомогти мені надіслати цього листа навіть мій брат тож я зроблю це сама.

У травні йому виповнюється чотирнадцять. Настав 1940 рік, і більше ніхто не сміється над гітлер’югендом. Фрау Елена готує пудинг, Юта загортає в газету шматок кварцу, а близнята, Ганна й Сусанна Герліц, маршують кімнатою, зображаючи солдатів. П’ятирічний хлопчик, Рольф Гупфаєр, сидить на дивані в куточку, раз у раз заплющуючи сонні очі. Новенька – маленька дівчинка – примостилась у Юти на колінах й обсмоктує її пальці. У вікні, за фіранками, видно, як полум’я над трубою, що височіє вдалині, гойдається й тремтить.