Евгений Положий - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

– Може, у когось із сусідів є?

З цією думкою вони їхали додому, перебираючи в думках тих, хто міг би мати родичів на тій стороні. Розпитали у сусідів на вулиці, подзвонили далеким родичам до Криму, ближче до вечора поїхали в сусіднє село – там, сказали, жила родина, в якої родичі точно жили в Донецьку. Постукали в хвіртку. Вже темніло, не найкращий час для відвідин, але про це Стас і Олена Миколаївна думали менш за все. Хвіртку відкрив чоловік у майці і спортивних штанях. Пояснивши, хто вони і звідки, Олена Миколаївна перейшла до суті справи. Чоловік, співробітник місцевої районної адміністрації, уважно вислухав і, методично відганяючи від відкритих плечей і шиї великих набридливих комарів, запитав:

– І що ви хочете?

– Щоб ви подзвонили родичам у Донецьк і запитали, чи не погодяться вони повернути нам сина. Ми заплатимо.

– Так вони ж за «денеер», – пошепки сказав чоловік.

– Ну так і що? У них же теж діти є. Може, змилуються.

Чоловік знизав плечима і пішов дзвонити. Повернувся скоро, не пройшло і пари хвилин, хитаючи головою:

– Ну, я ж казав… Ні, не хочуть. Я і не подумав одразу: сестра моєї дружини там викладачем в університеті працює, а чоловік – бізнесмен. Не братимуться, неприємностей бояться.

Додому їхали пригнічені. Повертатися ні з чим не хотілося.

– Має ж існувати вихід! Не може бути, щоб у всьому районі ніхто родичів на Донбасі не мав! – Стас бив кермо долонями і палив у відкрите вікно. Попіл летів йому в обличчя, на сорочку і шорти, але він, не звертаючи уваги, судомно продовжував ковтати разом із димом холодне темне повітря.

– Родичі є, але хто ж погодиться на таке? Це ж не мішок цукру вивезти. Та і чув же, що кажуть? Бояться люди. – Олена Миколаївна розуміла, що шанси дорівнюють нулю. – Десять тисяч пропонували. Не хочуть, – у темряві салону, в чорній траурній хустці і темній сукні, її, маленьку і худорляву, складно було б і розгледіти, якби не очі, що блищали від сліз.

– Небезпечно там такими справами займатися, так, – Стас напружено думав. – У Косово так само під час війни трупами торгували, не говорячи вже про органи. – Може, когось із російських родичів попросити? Спробую завтра родичу, дядькові Антону до Ростова подзвонити, тільки картку куплю. Він нормальний мужик.

Удома внук уже спав, а невістка з дочкою і чоловіком дивилися по телевізору російські новини. Там показували якийсь жах: близько сорока-п’ятдесяти українських військовополонених, багато хто роздягнений до пояса, сиділи навпочіпки посеред поля, а маленький волохатий кавказець заставляв їх стрибати і говорити: «Хто не скаче, той москаль!» – знущався й обіцяв усіх убити. В репортажі називалася дуже велика цифра загиблих і полонених під Іловайськом українських солдатів – близько тисячі чоловік, а потім «денеерівці» бравували своїми подвигами, розповідаючи, як вони вбивали укропів. Дивитися на це було абсолютно гидко, постало відчуття апокаліпсису, й Олена Миколаївна, не говорячи ані слова, клацнула пультом і вимкнула телевізор. Батько не заперечував – він дивився новини лише для того, щоб чимось зайнятися, відволіктися, але відволіктися не виходило, радше навпаки. Він узяв сигарети і вийшов на вулицю. На ґанку тьмяно горів ліхтар. Вечори вже ставали прохолодними. Барсик тужливо дивився з дірявої будки крізь дрібний дощ на господаря і тихенько сопів. «Зіб’ю я тобі дах, зіб’ю! – байдуже подумав батько. – Ось знайдемо Андрійка, поховаємо і…» Він ледве стримав клубок, що підступив до горла. Йому було особливо важко усвідомлювати своє безсилля. Як повернути сина додому?! Ця думка, блискавкою пронизуючи свідомість, приглушала навіть біль від втрати. Він палив біля воріт із відчуттям незавершеної події: ніби його син і вбитий, але якось ніби і не до кінця, немає цієї фінальної крапки – поглянути на нього останній раз, обійняти. Поки цього не станеться, і він, і мати однаково сподіватимуться на те, що Андрій живий. Так влаштовані всі батьки на світі, з цим нічого не поробиш, скільки б свідків смерті дитини не існувало. Вийшла мати, стала поруч, схилилася на плече:

– Що робитимемо, Толю?

– До переселенців треба завтра їхати, в райцентр. Можна ще там спробувати…

Зранку Стас сів за стіл снідати, як з хреста знятий перекошеним обличчям. Нервово різав яєчню, попросив п’ятдесят грамів.

– Нам їхати скоро, – не дозволила Олена Миколаївна. – Що сталося?

– Світ із розуму з’їхав, мамо! – Стас, зазвичай спокійний, розсудливий чоловік, офіцер, який побував у багатьох гарячих точках у складі миротворчого контингенту і який вмів тримати себе в руках, виглядав несхожим на себе. – Я дядьку Антону до Ростова зараз подзвонив: добридень, кажу, дядьку Антоне! Як, запитую, діти, як здоров’я? Давно не бачилися… А він такий: нічого, скоро наші танки до Києва зайдуть – побачимося! Я подумав, що це він жартує так оригінально, відповідаю йому в тон: мовляв, добре, що там нам ділити? Крим віддайте назад, і все нормально буде. А він як заволає на мене: Крим наш!!! Фашисти, бандерівці, ми вас всіх там скоро переб’ємо! Я кажу: дядько Антоне, мене, свого племінника, і моїх дітей – ви теж переб’єте? Ви ж мене з дитинства знаєте, як облупленого, ну, який з мене фашист? А він: а ти зі зброєю проти росіян воювати підеш? А я говорю: я ж солдат, я присягу давав, я повинен свою землю захищати! А він: значить, і ти здохнеш! Мамо, ця людина мене на руках носила! Ми до нього в гості скільки разів їздили, він у нас бував, стільки років родичалися. Що відбувається?! Що змінилося? Я йому слова поганого не сказав, а він зі мною, як із ворогом народу говорить! Він же українець, чистокровний хохол, козарлюга, ось такі вуса у нього! – Стас виделкою показав, які у дядька Антона вуса.