Евгений Положий - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

– Як могилу шукатимеш? – поцікавився Стас.

– Знайду спочатку ту жінку, яка дзвонила командирові. Дізнаюся, де поховала.

– Як ти її знайдеш?

– Та якось знайду. Не вона, так хтось інший скаже. Скрізь же люди живуть, навіть там.

Білий «жигуль» із труною на даху не міг не привертати уваги на дорозі. Але ця увага одночасно служила і перепусткою через українські блокпости, допомагало і військове посвідчення Стаса. Дізнавшись про мету візиту і поглянувши документи, солдати, як правило, пропускали їх без зайвих розмов, чому Павло дуже радів. Зате Стас засмутився: він не думав, що в зону бойових дій можна потрапити так легко, і не міг зрозуміти, чому на блокпостах так неуважно оглядають машини.

– Так ми ж туди їдемо, – пояснював Павло. – Що ми можемо туди провезти, чого там немає? Ось якби ми звідти їхали, тоді інша справа.

Станіславу все одно така постановка питання не подобалася. Як людина військова, він звикся нести службу інакше, і до всіх заходів, навіть формальних, завжди підходив ретельно, життя його навчило, що в подібних ситуаціях дрібниць немає.

Доїхавши до останнього українського блокпоста, вони попрощалися.

– Я тебе в Старобельську чекатиму. У мене там друг живе, заночую у нього. А ти, як виберешся, одразу дзвони.

– Добре, – сказав Павло. – А як доїдеш туди?

– Невже на блокпості майора в попутку не підсадять? Якщо б все в світі так просто вирішувалося…

Далі Павлові належало їхати самому, і він відверто боявся перетинати цей, нехай умовний, але кордон між двома світами. З одного боку, його тягло туди, в рідні місця, з іншого – щеміло під серцем від того, що там відбувається. Втім, він придумав план, якого мав намір дотримуватися. Павло погодився на цю авантюру не лише заради грошей, ні, хоча грошей його родина – дружина і двоє діточок п’яти і трьох років – украй потребувала. Після початку військових дій копанка, на якій він працював, закрилася, а більше жодної нормально оплачуваної роботи для нього в Сніжному зроду не водилося. Коли почали воювати серйозно, «денеерівці» оголосили мобілізацію: спочатку звали добровольців, потім обіцяли гроші, а потім стали ходити по хатах, вести бесіди і забирати на риття окопів. Подовбавши трохи за їжу і воду тверду землю, Павло зрозумів, що цим справа не обмежиться і скоро його загребуть воювати. Тим часом, батьки щосили докоряли, що він досі не в «ополченні» й тримає родину на голодному пайку, не стоїть на блокпостах, не тягне нічого в дім із «віджатого» в переселенців, що виїхали до України. Батьки дружини нічого не казали – мовчали, зітхали, інколи брали до себе діточок і трохи допомагали продуктами з садової ділянки. Місяць тому підвернувся, нарешті, зручний випадок. Заробивши трохи грошей – покликали нарубати вугілля на старе місце – він швидко зібрав родину, завантажив усе, що влізло, в автомобіль, і рушив до Росії, звідки транзитом повернувся до України. Заздалегідь домовившись, вони оселилися в живописному районному центрі, невеликому зеленому містечку на березі невеликої річки на Східній Україні у далеких родичів дружини, а потім, після оформлення допомоги – винайняли квартиру. Павлу тут подобалося все – чисте повітря, свіжа річка, поруч ліс. Хіба що люди були зовсім вже інакше влаштовані, ніж удома, але до людей з часом можна прилаштуватися. Отож він погодився взятися за цю справу саме тому – йому хотілося стати корисним і потрібним у новому житті, серед незнайомих і місцями не дуже зрозумілих йому людей.

На першому «денеерівському» блокпосту тримали півгодини, хоча за пропискою було видно, що він місцевий: перевіряли документи, шмонали машину, навіть залізли в труну.

– Що за ящик у тебе на даху, братанчику? – запитував золотофіксий ополченець. – У нас тут без трун ховають, прямо бульдозером. Чи ти не для себе везеш? Ги-га-га!

За вимовою Павло визначив, що ополченець – росіянин, аж занадто сильно акав. Він ніяк не міг збагнути одну річ про таких людей: що змушує їх жертвувати часто навіть достатньо благополучним життям, кидати родину і роботу і брати до рук зброю, щоб поїхати когось убивати в чужу країну? Він знаходив для себе єдину відповідь: вони хотіли саме вбивати – або бути, відповідно, вбитими. Це костомаха смерть поманила їх сюди, в мирні міста Донбасу, своєю кістлявою рукою, немов доступна дешева повія, що пахне тисячами безневинно занапащених душ, і вони з готовністю впали в її обійми, щоб упиватися кривавою оргією. Ні, не тільки через гроші – заради насолоди, звісно. Їх повсякденне життя втратило внутрішній сенс, тому вони намагалися його реанімувати, воскресити за рахунок життів інших, їм стало нудно жити просто так, бути найкращими і найсильнішими в світі лише на словах. А чужа країна – наче чуже життя або телесеріал, де гріхи не зараховуються, бо які можуть бути гріхи в акторів серіалу? Хто в цьому був винен, і чому з цими людьми трапилася така біда, Павло не розумів.