Евгений Положий - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

– Треба їхати, – сказала мати. – Шукати переселенців. Може, хто погодиться. Треба Андрія додому повертати, – у неї від напруги побіліли губи. – Стасе, та не звертай ти уваги, вони там всі в Росії, як з ланцюга зірвалися. Кого не послухаєш, хто родичів там має, майже всі пересварилися.

Переселенці жили на квартирах, і знайти їх адреси виявилося можливим лише через соціальну службу районної адміністрації. У цьому їм допомогли у військовій частині, так би, звичайно, адреси вони так швидко не дізналися.

– Дзвони, – Стас і Олена Миколаївна стояли перед недбало пофарбованими дверима в багатоквартирному будинку.

Стас натиснув кнопку дзвінка. Відгукнулися швидко: зашаруділи в передпокої целофаном, невміло заклацали незнайомим замком. Двері відкрила жінка середніх років, з її обличчя Олена Миколаївна відразу зрозуміла, що справи не буде.

– Даруйте, ми могли б із вашим чоловіком поговорити? – запитала вона. – У нас термінова справа.

– Яка справа?

– Мого сина двадцять дев’ятого числа під Н. убило, він там лежить, місцеві жителі прикопали. Ми б хотіли поговорити з вашим чоловіком… Ви ж із Донецької області, переселенці?

– Так, переселенці. Я сюди сама з дітьми приїхала, чоловік вдома залишився, квартиру стереже, на шахті працює. Так що, вибачте, – і закрила двері.

– Зі зброєю він там бігає по блокпостах! – кип’ятився, вийшовши на вулицю, Стас. – А родину сюди відправив, укропам у тил. Знаю я цю публіку! Сидять тут, жеруть, соціалку отримують, а нас ненавидять!

– Не треба, Стасику. Може, і справді людина на шахті горбатиться, а ти їх так… проклинаєш. Їм теж жити за щось потрібно!

– Мамо, я не розумію, вони, що в Україні мало грошей заробляли? Їм погано жилося? Заради чого треба було все це затівати, б…, по референдумах бігати? Щоб люди гинули? Чого їм не вистачало?

Наступні п’ять або шість візитів виявилися такими ж безрезультатними. У всіх переселенців знаходилися причини уникнути прямої відповіді. Лише один прямо сказав, що не хоче зв’язуватися – дуже небезпечно.

Нарешті їм пощастило. Павло, переселенець зі Сніжного, погодився хоч би вислухати, в чому суть справи. Проте, дізнавшись, що потрібно терміново їхати на окуповану територію, став упиратися руками і ногами:

– Я не можу! Не можна мені туди! Мене батько з матір’ю прокляли на все життя, укропом називають за те, що я – за єдину Україну. Розумієте? Вони особисто готові мене в комендатуру здати, на дітей – онуків своїх, не зважать. Ви просто не розумієте, що там у головах у людей відбувається, яка каша: вони кретиноскопу надивляться, Кисельовим подихають – і весь світ ненавидять. Якщо мене там спіймають, мені ж кінець!

– У тебе яка машина? – не відступав Стас.

– «Копійка». Зовсім убив, поки сюди доїхав. Гума лиса. І підвіска вся сиплеться, куди там на ній їхати.

– Я тобі машину зроблю. Слухай, поїхали, нову гуму купимо, а потім відразу на естео, у мене там товариш працює.

– Нову гуму? – здивувався Павло.

– Ну так, гуму поміняємо і ходову до завтрашнього ранку точно зробимо. Вночі хлопці попрацюють.

– А запчастини?

– Запчастини зараз на базарі купимо, це не проблема знайти.

– Та не поїду я нікуди! Не хочу повертатися, хоча все життя там прожив, я…

– Десять тисяч, – сказала Олена Миколаївна. – Заради мене, заради матері, Христом Богом прошу, поверни мені сина!

– І гроші на бензин дамо, само собою, – додав Стас. – Із запасом. До українських блокпостів удвох доїдемо, а далі сам що-небудь придумаєш.

Наступним ранком вони прикручували дротом до металевого багажника на даху відремонтованої «копійки» труну. У труні лежав костюм, в якому Андрій одружувався чотири роки тому, біла сорочка, шкарпетки і весільні ж черевики. На питання, навіщо це все потрібно брати з собою, Павло пояснив свій план: на блокпостах він казатиме сепарам, що у нього в Сніжному загинув родич, і він їде забирати тіло. Щоб його нормально впустили і випустили, потрібно, щоб небіжчик лежав у цивільному – тоді буде менше запитань і набагато дешевше обійдеться при перетині кордонів, чим везти військового. На допомогу в Сніжному він знайшов собі Петруху – однокласника, з яким разом малолітками бомбили продуктові кіоски і магазини, а останнім часом працювали на копанках. Їх так і називали в свій час за нерозлучність, що тих святих: Петро-і-Павло. Петруха давно спився і важко працювати ніде не хотів, але старому другу за невелику винагороду готовий був допомогти не лише викопати тіло, але і перерити половину кладовища. Правда, Павло втаїв, що це тіло українського солдата, але великої біди в тому не бачив – чи не все одно, кого викопувати, однаково небіжчик.