Евгений Положий - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

– Хлопчики, хто сидів посередині? – до свіжої, уставленій вінками могили, підійшла мати, маленька худа жінка в чорній хустці й темно-синій, майже чорній, простій сукні. З дня смерті сина минув тиждень пошуків і відчаю, який перетворив її обличчя на маску відчуженості, і навіть зараз в її втомлені від горя очі не кожен би наважився зазирнути. – Хочу поговорити з ним.

До неї обережно, ніби просуваючись мінним полем, нахиливши голову, наче відчуваючи провину, підійшов боєць. Жінка обійняла його – вони виявилися майже одного зросту – і знову заплакала:

– Пощастило тобі, синку. Пощастило твоїй матері, нехай тебе Бог береже… Я – Олена Миколаївна…

– Так, я знаю. Мене Русланом звати, ми друзі з Андрієм… В окопах завжди поруч, у бліндажах, – солдат говорив трохи затинаючись, через плече жінці. – От і в машині… Він скраю сів, праворуч від мене, ліворуч – хлопець із добровольчого батальйону. Вони високі обидва такі… Їх, мабуть, одним осколком і вбило. Без шансів. А я маленький, мені тільки каску подряпало… Ми, коли зрозуміли, що в оточенні вже, часто вночі на небо дивилися. Андрій міг кожне сузір’я показати…

– Це в нього з дитинства, – усміхнулася мати. Вони відійшли і стали трохи збоку від доріжки, біля спиляного дерева. – Він завжди цікавився, що і як влаштовано, як працює, чому вітер дме, де які сузір’я… Як же вас із полону випустили?

– Не знаю, Олено Миколаївно. Так і випустили. Спочатку росіяни нас тримали, потім сепаратистам передали. Ті злі, як собаки… Наказали роздягтися до пояса, шукали татуювання. У кого знаходили, ті, значить, із добровольчих батальйонів, вони їх до себе відразу забирали, на Донецьк. Деяких розстрілювали, кажуть, прямо там, але я не бачив, лише постріли чув. А ми що? Ми – контрактники, сапери… Всіх дванадцятьох і відпустили. Навіть не били. Не годували майже, і води не давали три доби.

Біля виходу з кладовища на неї чекали невістка, донька та її чоловік, теж військовий, вчора лише прибулий у відпустку з Косового, де служив у миротворчій місії.

– Я почекаю хлопців, покажу, як до їдальні пройти, – сказав він.

– Не затримуйтеся сильно, – мати взяла невістку під руку. – Підемо. Як Сашко? – запитала про внука.

– Запитує, коли татко приїде, – невістка прикривала рот хусткою, вона весь ранок прагнула не зірватися в істерику. – Він же звикся, що Андрійко у формі повертається, і як побачить солдат, так одразу і запитує…

– Треба буде якось сказати йому…

– Мамо, як? Три роки дитині! – невістка вже не могла стримувати крику безвиході.

Мати почала обдзвонювати всі шпиталі та лікарні Дніпропетровська і Запоріжжя 30 серпня, після страшних вістей про те, що сталося під Іловайськом. Але ніде нічого не знали – ні про поранених, ні про вбитих. Нічого не знали ні про долю Андрія, ні про долю його дванадцятьох товаришів того дня і в їх військовій частині. Або вдавали, що не знали. Нарешті, 31 серпня пізно вночі в Запорізькому шпиталі відповіли, що сьогодні до них надійшло близько двохсот поранених з-під Іловайська: «…кажіть прізвище, будемо уточнювати в списках». Сина в списках не виявилося. Тут у неї зажевріла слабка надія, що Андрій врятувався – вийшов або виходить зараз із оточення, або потрапив у полон, і його скоро відпустять. Уранці Олена Миколаївна ще раз подзвонила командирові частини, і той повідомив, що з тринадцяти бійців дванадцять нині дійсно в полоні, а один – загинув. Цей один – Андрій. Приголомшена вістю, вона просиділа на краю стільця доти, поки ближче до полудня з частини не приїхали військові й детально не розповіли, як усе сталося. Їх саперно-інженерне відділення – тринадцять бійців, яким командував сержант Гончарук – разом із бійцями добровольчих батальйонів виходили у великій колоні – багато вантажівок, емтеелбе, бетеерів, навіть декілька танків – із оточення так званим «зеленим коридором». Під селом Н. почався обстріл. Андрій і ще один хлопець з батальйону «Київ-1» загинули, як і безліч інших бійців із інших підрозділів. Їхніми тілами там усіяно все поле. Коли солдат, які залишилися живі, почали оточувати росіяни, щоб узяти в полон, один з бійців саперного відділення сховався в селі. Під час зачистки його, однак, знайшли, але він устиг дати номер телефону командира частини місцевій мешканці. Тá увечері передзвонила і сказала, що солдат просив передати, що дванадцять бійців – усе відділення – потрапили в полон, а один – убитий, але хто саме, вона не знає. А взагалі сказала, що вбитих українців тут дуже багато. Двох вона встигла приховати трохи далі від дороги, але можна знайти. Там видно – хрестики з гілочок стоять. Інших, хто лежав на виду, зібрали в чорні мішки і забрали сепаратисти. З усього сказаного виходило, що один із двох похованих – Андрій.