Евгений Положий - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

– Я живий, – сказав він тихо Маринці в слухавку. – Скоро буду вдома. Подзвони, будь ласка, мамі, – закрив очі, почувши рідний голос у відповідь, і ледь не заплакав від щастя. І одразу ж ожив, воскрес у свідомості, наче матеріалізувався з головного болю, білий прямокутник фотопаперу, на якому він чітко розгледів всіх: матір у красивій сукні, батька, що привітно посміхався, дружину в джинсах і футболці, доньку в шкільній формі і себе – у військовій.

– Ну, ти все, поговорив? – вирвав його з марева водила. – А то пора їхати.

Грег подякував і запитав, скількох людей вивезли.

– Два «камази» «двохсотих» точно вже пішли, і зараз близько двохсот, не менше, взяли, – відповів, і сам жахаючись цифр, хлопчина.

– Так, а всього скільки?

– Та звідки ж мені знати? Може, близько тисячі вже…

В одному з цих двох «камазів» із «двохсотими» везли і тіла артилеристів 39-го тербату – Саші Гармаша, і те, що залишилося від Тараса Вогню. Всі машини були вщент забиті людьми – поранені лежали на вцілілих, уцілілі – на поранених, дихати було нічим і нічого пити, та ніхто не скаржився. Вони вислизнули з чіпких лап смерті й тепер їхали додому – що могло бути на світі для них кращим фіналом у цій історії? По дорозі в машину, в якій їхав Дімон Коршунов, підсадили двох журналістів і одного солдата, перевдягнутого в цивільне, як з’ясувалося згодом – водія комбата «Дніпра-1». Слава і Тарас розповіли про свої пригоди: як драпав із поля бою генерал Хомчак, як їх колегу Єгора Воробйова забрали в полон чи то «денеерівці», чи то росіяни, і доля його наразі невідома, як їх обіцяли розстріляти, та замість цього передали Червоному Хресту, але вони не ображаються за це, зовсім ні.

У Волноваху колона потрапила лише під вечір. Бійці ледве встигли поїсти біля старого аеродрому, як пройшов розголос, що сюди з двох боків прорвалися російські танки. Десь поруч дійсно чувся бій, і люди в паніці кинулися до машин, і весь транспорт водночас рушив до дороги, в результаті виникла пробка, і поки машини штовхалися і не могли виїхати, надійшла інформація, що танки або розвернулися самі, або їх розвернули українські гармати, або вони взагалі нікуди не їхали, або їх взагалі й не існувало на цьому напрямку. Усім наказали повертатися на територію аеродрому і чекати на подальші розпорядження, на що, звісно ж, після такого вже ніхто не погодився.

Група бійців 39-о тербату на чолі з Пасічником знайшла начальника аеродрому, який не зміг витримати їх божевільного тиску і виділив для супроводу свій бетеер, який і вивів «камаз» у Запорізьку область, звідкіля бійці вже самостійно дісталися до станції Межової.

Стояв дуже спекотний яскравий сонячний день. Чорні з ніг до голови, просяклі кров’ю, смертю і гаром, хлопці, мружачи очі, вилізли з кузова. Навколо жили люди: діти їли морозиво, дівчина курила біля входу до автостанції, діди сиділи поруч із великими картатими торбами і сперечалися про війну і долар, баби торгували яблуками та вареною кукурудзою, метушилися таксисти біля своїх колимаг, продавщиці обмахували пиріжки й тістечка газетами, відганяючи мух.

– Пошукаємо автобуса? – запропонував Дімон Коршунов. – Від Межової до Дніпра – кілометрів тридцять, мають недорого взяти.

Вони пройшли крізь живий людський натовп, здивовано озираючись. Тут нічого не помінялося, та й не повинно було, але головне, тут ніхто не знав про те, що всього-на-всього за двісті кілометрів звідсіля людям відриває снарядами голови, поранених дострілюють і перерізають їм горлянки, тут нічого не знають про те, що там руйнуються і палають міста і села, і завтра тут – з їхніми містами і селами – може статися така сама біда. Ця безтурботна святковість і доступність найнеобхідніших благ – води та їжі – шокувала бійців. Вони йшли, наче п’яні, похитуючись від щастя і втоми, і невміло посміхалися своїй вдачі. На них ніхто не звертав уваги, певно, вони вже були не першими, хто блукав, наче чорні тіні, що повернулися з потойбіччя, автостанцією – у світі живих на тіні мало звертають уваги.

Бійці скинулися грішма, що дивом збереглися в берцях та підкладках, і найняли маршрутку до Дніпропетровська. На них ніхто там не чекав і не зустрічав, тому Дімон із кількома товаришами одразу ж по прибуттю купили горілки і багато їжі й поїхали додому до одного з місцевих хлопців, де безпробудно пили кілька діб, доки не пересвідчилися, що дійсно живі.

Прощатися приїхали всі дванадцять бійців. Їх товариша, сержанта інженерно-саперного відділення 91-го саперного полку Андрія Гончарука вбило під Іловайськом 29 серпня 2014 року між одинадцятою і дванадцятою годинами дня. Осколок зрізав сержанту верхню частину голови, знявши скальп разом із черепом, коли вони на вантажівках виходили з оточення і потрапили під обстріл.