Евгений Положий - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

Невістка клопотала по господарству. З весни, з початку війни, коли чоловік став їздити у відрядження на Донбас, за п’ять з половиною місяців, вони бачилися, якщо все скласти і порахувати, днів сім-десять, не більше. Тому продовжувати винаймати квартиру в районному центрі, витрачати там гроші не мало жодного сенсу, тим більше вона не працювала. «Молочко тут, сирок, яєчка, сметанка, – перераховувала свекруха переваги переїзду, умовляючи невістку. – Річка, повітря свіже, місця в хаті повно, кімната вільна. А там що? Пил, машини і калюжі точно ж такі, як і у нас, дарма, що на асфальті; в квартирі – чотири стіни, та ще і гроші за неї плати!» Втім, не гроші вирішували. Андрій, коли приїжджав у коротку відпустку – на день або навіть просто переночувати – однак, хоч на годину, а мотався до батьків. Отже, з усіх боків переїхати виходило правильнішим.

Цілий день вони чекали. Станіслав строго наказав самим не дзвонити в жодному випадку, навіть якщо є термінові новини – краще написати есемеску. Сам він подзвонив лише пару разів: коли проїхали українські блокпости і коли повернувся до друга в Старобельськ:

– Тепер лише чекатимемо, мамо. У нього все є: гроші, вода, сигарети, бензин. Аби голова на плечах залишалася.

– А як могилу не знайде? Що тоді?

– Він місцевий, мусить знайти. Хлопчина тертий. Бачили татуювання на пальцях? Такі на зонах малоліткам б’ють.

– Стасе, а раптом…

– Мамо! Раптом – не раптом, ми йому вже нічим не допоможемо. Ми все, що могли, зробили. Тепер чекаймо. Будуть новини – подзвоню.

Після цього настала тиша.

Між собою вдома ввечері вони вже нічого не обговорювали. Чи то боялися відлякнути удачу, чи то не хотіли, щоб гора відчаю знову покотилася вниз, змітаючи на своєму шляху все: логіку, турботу, здоровий глузд, невідкладні справи. По-хорошому, то потрібно було б лягати спати, щоб уранці прокинутися і зустріти, як годиться, сина. Але нікому, окрім малого Сашка, не спалось. Дочка, ховаючись, кілька разів бігала на вулицю, поки батько не вийшов услід з цигаркою і мовчки не запалив запальничку.

– Чого ховаєшся? Всі ж давно знають. За Стаса переймаєшся? – запитав, підкурюючи. Дочка затяглася, зіщулила очі й запитала, ніби не почувши батька:

– А що в Барсика з будкою сталося?

– Та хто його знає, – батько знизав плечима. – На тому тижні град йшов, так, може, побило.

– За Стаса не переживаю, – дочка вміло випустила кільце диму. – Він завжди все правильно робить. Де тільки не служив! – подумала, ще раз затяглася, немов прислухаючись до себе. – Але якщо чесно – так!

Невістка й Олена Миколаївна не палили і з ліжка не вставали, й обговорювати що-небудь боялися, немов за кожне слово їх пектимуть залізом. Та й усе вже обговорено, увесь завтрашній важкий день, нема про що більше говорити.

– Далася їм ця будка! – поскаржився, лягаючи на скрипуче ліжко, батько.

– Яка будка? – не зрозуміла Олена Миколаївна.

– Барсикова! Кажуть…

– Т-с-с, Толю, тихенько, Сашка розбудиш, – хоча насправді вона хотіла попросити чоловіка помовчати з іншої причини – в пітьмі, заплющивши очі й закрившись у собі, як у мушлі, вона згадувала сина: крок за кроком, слово за словом, волосинку за волосинкою, від самого першого дня його народження. У неї для цього залишалася ціла ніч і весь останок життя.

– Машину тут залишимо, біля посадки, – Павло вже непогано орієнтувався на місцевості. – Беремо з собою кирку, лопату і рядно.

– Може, одразу в ящик зіграємо? – Петруха сподівався впоратися швидше.

– Ні, занадто великий. Викопаємо, акуратно покладемо – він ще не встиг розкластися, я думаю…

– Та хто його знає, така спека. Павлухо, чуєш, а чого він не на кладовищі закопаний? Хто його тут замочив?

– Не шуми. Нам зайві свідки ні до чого. Солдат це. Їхали в машині, їх «градами» накрило, а добрі люди з села прикопали.

– Чий солдат? Укропський?

– Просто солдат. Тобі яка різниця? У нього мама є, і тато є, дружина і синочок ось такий маленький, як у мене точно. Вони його поховати хочуть. Удома, по-людськи. Зрозуміло?

– Угу, та все зрозуміло. Слухай…

– І мені все зрозуміло, Петрухо. Ти мені прямо скажи, не кривися: мовляв, Павлухо, раз така справа, то за укропа дай мені грошей ще. Так?

– Так, – видавив із себе Петруха.

– Та не питання, додам. Значить, дивися далі: принесемо до машини, покладемо в багажник, дістанемо з кущів ящик, прикрутимо дротом…

– Ну що ти все обсмоктуєш так детально, шефе? Ми спритно зараз все зробимо – і по хатах, а?