Евгений Положий - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

– Так, а хто ще може бути? – здивувався Петруха. – Як звати?

– Навіщо тобі?

– Просто цікаво.

– Андрієм. Ти документів у формі точно не знаходив, коли шмонав? Військового квитка, водійського посвідчення?

– Ні. Лише гроші і складний ніж.

– Може, десь випали? Посвіти тихенько ліхтариком на землю. Повинні ж бути.

– Може, в ямі загубили? Або витягнув хто?

– Швидше за все. Повертатися не будемо. Піднімай ящик! Важкий він, обережно.

Останній український блокпост Павло проїхав, коли вже починало світати. Скрізь – і на сепарських блокпостах, і на українських – йому ставили запитання, перевіряли машину, відкривали труну і навіть порівнювали фотографію на паспорті Гончарука з обличчям небіжчика. Ніхто схожості не помітив, утім, як і відмінностей – обличчя небіжчика опухло і посиніло, а з паспортної фотографії дивився молодий двадцятип’ятирічний хлопець. Як тут зрозуміти? Але нерви потріпали так, що довелося віддати всі сигарети і всю воду, а укропам ще і приплатити – казати, що везе військового, він остерігався, ще звинуватять, що сам убив. Ближче до ранку Павло відчув, що сили закінчуються. Він мріяв швидше дістатися до Старобельська і передати кермо Стасу. Але до Старобельська ще пиляти і пиляти, тому, знесилений, він з’їхав із дороги і, ризикуючи нарватися на розтяжки – втім, Павло знаходився в такому стані, що йому, здається, все було вже по барабану – і став подрімати на узбіччі.

Розбудив телефонний дзвінок. Крізь сон здалося, що це працюють міномети, і захотілося сховатися під сидіння і там доспати – від цієї безглуздої думки Павло і прокинувся. Дістав слухавку з кишені – сьома година дванадцять хвилин, тобто спав він трохи більше години – дзвонила Олена Миколаївна, вже кілька пропущених:

– Павло? Алло! У вас там усе гаразд? Дзвоню Стасу – не можу додзвонитися! Ти де?

«О, цього ще не вистачало! – подумав він. – Щоб Стас того… накрився».

– Я в дорозі, – відповів. – Все нормально, вантаж у мене. На блокпосту, триває перевірка, – збрехав. – Ми вже на українській стороні, не хвилюйтеся.

Олена Миколаївна трохи помовчала. Їй потрібна була пауза, щоб змиритися з думкою, що тіло її сина не стрімко, але переміщається зараз у напрямку дому, і проходить чергову перевірку.

– Я зараз Стасу сам подзвоню, і одразу за ним на Старобельськ. А потім – за планом, – спробував заспокоїти її Паша. – Все буде нормально, не переймайтеся.

– Павле, – запитала обережно Олена Миколаївна, – а ти впевнений, що там – саме Андрій?

– Мені місце показали, і в описах все сходиться. З карткою порівнювали з паспорта, але темно там, та і стан тіла такий, що… Олено Миколаївно, думаю, все нормально, без проблем. Я…

– Павле, я хочу, щоб ти зараз поглянув на нього. Я тобі прикмети скажу – у Андрія родимка є на руці, потім ще…

– Ні-ні-ні, Олено Миколаївно! Ви що! Я труну так закрив – зубами кришку не відірвеш! Вона вгорі, прив’язана – як я на машину полізу? Тут люди навколо, ні!

– Павле, а якщо там не він?

Павло похолов. Дійсно, а якщо? Така думка не приходила йому в голову – він йшов чітко за планом, крок за кроком, їм дуже щастило всю дорогу. Ні, таке неможливо.

– Ні, таке неможливо! – сказав він.

– Павле, а якщо ти приїдеш сюди, а там – не Андрій? Ти уявляєш, що зі мною буде? – голос Олени Миколаївни тремтів. – Треба зараз поглянути. І я заспокоюся, і ти впевнено далі поїдеш.

Павло поморщився, немов ударився боляче ліктем об стіну. Він уявив собі навіть не те, що буде з Оленою Миколаївною, а те, що станеться з ним, якщо раптом – раптом! – він дійсно привезе в село не Андрія Гончарука, а когось іншого:

– Добре, Олено Миколаївно. Я зараз від’їду подалі від блокпоста і вас наберу.

Але спочатку він подзвонив Стасу – безрезультатно, і зробив два обережні кроки від машини в бік посадки, щоб помочитися. «Як можна було сюди заїхати? – дивувався він своїй дурості. – Зараз вибухне граната на розтяжці – і замість одного небіжчика двох в одному ящику повезуть додому, і то – частинами». Насилу він нахилив однією стороною труну на багажник і так розкрив кришку монтировкою – нудотний запах ударив в обличчя, і Павло відригнув нічною кавою і бутербродом із ковбасою і маслом. «Важко зрання такими справами займатися», – він закурив третю поспіль сигарету. Перед ним у труні лежало роздутле тіло, обличчя в порівнянні з ніччю, здається, спухло ще більше, рот був розкритий, і Павло розгледів праворуч внизу два бічні золоті зуби. Верхню частину голови, точніше, те місце, де вона повинна знаходитися, він ще вночі прикрив ганчірками.