Евгений Положий - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

Тишу порушив незвичний звук – асфальтом котився солдатський шолом. Котився довго, глухо дзвенячи і підстрибуючи, ніби його спеціально запустили з силою, наче кулю для боулінга. Шолом ніхто не намагався зупинити або підібрати – відлуння розкочувалося, здавалося, по всій вулиці, проникало в кожну квартиру, глушачи всі телевізори і суперечки. Шолом упустив солдат. Він стояв на протилежному боці вулиці біля двох автобусів разом із іншими солдатами, такими самими, як і він, із чорним від сонця і бруду обличчями, і, не знявши бронежилета, з автоматом на шиї, ні на секунду не відриваючись від пластикової пляшки з водою, жадібно пив.

Олена Миколаївна намагалася побачити обличчя кожного з цих бійців, які щойно повернулися з передової – в надії, що ним виявиться її син. Весь цей довгий важкий день вони зі Стасом провели в Дніпропетровську. Спочатку поїхали в морг, куди звозили тіла загиблих під Іловайськом, але далі за поріг їх не пустили. Та вони і не змогли б зайти, такий зсередини йшов нудотний запах. Їм пояснили, що для ідентифікації тіла спочатку слід звернутися до військової прокуратури, написати заяву і спробувати впізнати тіло з фотографій, і тільки потім повертатися на опізнання. У Дніпропетровськ вони приїхали навмання, від безнадії, одразу ж після повернення Павла і Стаса з невдалої експедиції на схід. У військовій частині, як і раніше, запевняли, що нічим не можуть допомогти, і радили почекати, коли все проясниться, але в Олени Миколаївни був не той характер, щоб сидіти і чекати.

У військовій прокуратурі під час перегляду фотографій того, що залишилося від тіл українських солдат, яких звозили до моргів з «Іловайського котла», Олена Миколаївна втратила свідомість. Прокурор, не оцінивши ризику, почав демонструвати всі фотографії підряд: відірвані руки, ноги, розірвані животи з нутрощами назовні, поки Стас не витримав і не сказав: «Досить! Показуйте тільки ті, де є голова!» – «Та я ж хотів, як краще! – здивувався прокурор. – Може, там годинник на руці побачите знайомий або татуювання…»

За день – жаркий і нестерпно важкий – вони переглянули всі фотоматеріали про загиблих, але пізнати Андрія не змогли.

– Якщо є бажання, з’їздіть ось у цей морг, – сказав прокурор, зовсім ще хлопчисько. – Там є вціліле тіло, яке можна опізнати. Поодинокий випадок… Я вам зараз адресу напишу.

Коли вони під’їхали до моргу, серце Олени Миколаївни прискорено забилося. В ній жила впевненість, що зараз, саме тут вона знайде свого сина. Не встигли вони під’їхати, як Стаса вже покликали на ім’я – на них чекали волонтери, які одразу перезняли фотографію Андрія на телефон і разом зі Стасом пішли на опізнання. Олена Миколаївна довго одна сиділа в машині, їй навіть не хотілося пити.

Це виявився не Андрій, та вона навіть не заплакала, звикла за останні дні стійко приймати удари.

– Їдьте в Запоріжжя, – порадила їм волонтерка, невисока дівчинка з невизначеним кольором волосся, довжелезними нігтями, розфарбованими в жовто-синій колір під український прапор, і вся утикана сережками: в носі, вухах і навіть у нижній губі у неї висіли срібні кілечка і дзвіночки. Зустрівши таку красунечку в рідному селі, Олена Миколаївна, напевно б, нічого хорошого про неї не подумала. Але зараз вона дивилася на дівчину і не знаходила її дивною або ненормальною. – Туди теж із-під Іловайська вивозили. Ми зараз своїм зателефонуємо, вас зустрінуть. Ось адреса, запишіть.

Від Дніпропетровська до Запоріжжя – близько години їзди. Стас їхав, втомлено перемикаючи швидкості, втративши відчуття реальності. Їх вела вперед не надія, їх вів уперед і додавав сили обов’язок. Той самий обов’язок перед рідними і близькими людьми, який ніколи не буває сплачений повною мірою, і який дає людям енергію піднятися над власними можливостями. Це єдиний наш обов’язок, який не забирає, а віддає. Хто виконує цей обов’язок, на того боці й правда.

У першому морзі, куди їх пустили без зайвих запитань, вони знайшли Андрія. Він лежав при повній амуніції: в бронежилеті, берцях, у внутрішній кишені Стас знайшов військовий квиток і гроші. До зап’ястя була прив’язана маленька бірка з номером: 1396. Єдине, чого не було в Андрія – половини черепа. Поруч із моргом ходили люди, в основному військові, які шукали своїх загиблих товаришів, за ними ходили співробітники моргу.

– Скажіть, коли його привезли? – Олена Миколаївна міцно схопила за руку чоловіка в замизканому, колись білому халаті. Її переповнювало полегшення від усвідомлення, що все вже позаду, і радість від побачення з сином – останнього побачення, але в той самий час вона не могла зрозуміти, чому ніхто нічого не зробив, щоб полегшити її страждання і пошуки.