Евгений Положий - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

– Я готовий, Олено Миколаївно. Прошу швидше, бо тут машини їздять, дуже дивно на мене звідти поглядають, аби неприємностей ми не знайшли на свою голову.

– Праву руку подивися. Там, на зап’ясті у нього великий шрам – це він із мотоцикла у сьомому класі впав, коли… А вище – велика родимка, – їй хотілося розповісти про сина все до дрібниць, які вона згадала в цю ніч.

– Олено Миколаївно, тут на зап’ястку – татуювання, навіть не розберу, що саме, якась абракадабра: чи то сонце, чи то колесо з ієрогліфами. Навіть я таких не знаю, – Павло затиснув ніс пальцями і нахилився нижче. – У нього є золоті зуби?

– Ні. Він тільки три пломби собі, як одружився, поставив, а до весілля і дороги до стоматолога не знав…

– Тут два зуба золотих праворуч внизу… – Павло вже розумів, що це не той, за ким його посилали, але не хотів у це вірити.

Не хотіла в це вірити й Олена Миколаївна. Однак серце їй підказувало, що, на жаль, це – правда, і відчуття біди накотилося на неї з новою нещадною силою.

– То не Андрій, – сказала вона. – Не Андрій! Де мій син? – і, втрачаючи рівновагу, тихо зойкнула і впала навколішки біля дивана.

Павло стояв на узбіччі біля своєї білої «копійки» з розкритою труною на багажнику, в якому лежало тіло невідомого українського солдата, якого він сьогодні вночі власноручно викопав. Якщо зараз по дорозі проїде військовий патруль і запитає, що тут відбувається, то пояснення можуть затягнутися. Ситуація пахла дуже великими неприємностями, і Павло миттєво втратив свою упевненість – ще хвилину тому він робив благородну справу, допомагав повернути солдата батькам, а тепер в очах сторонніх перетворився на звичайного торговця тілами загиблих. Усвідомивши цю ситуацію повною мірою, він гарячково став набирати номер Стаса.

– Так, – сонно відповів той. – Вибач, заспав, перебрали вчора трохи. Ти вже тут? Я через п’ять хвилин буду готовий, під’їжджай знаєш, куди?

– Не квапся, братане, – Павло стиснувся, як пружина. – Тут така справа… – він коротко, виклав суть.

– Охрініти, – тільки і сказав Стас. – Я тобі через хвилину передзвоню.

Хвилина тяглась, як година. За цей час трасою проїхало кілька автівок, у тому числі дві військові. Павло не сумнівався, що про білу «копійку» з труною на даху уже доповідають, куди слід.

– Значить так, – сказав через п’ять хвилин Стас. – Закривай труну і залишай її там, де стоїш.

– Не зрозумів, – здивувався Павло. – Давай я його краще в посадку заховаю.

– Не треба в посадку, там можуть не знайти, та й на розтяжку нарвешся. Гадаю, ти все правильно зробив, просто в могилі опинився не Андрій, а той хлопець з батальйону «Київ-1», який поруч у «камазі» сидів, нам так і розповідали. Йому також півголови знесло, тобто характер поранень схожий. Тому ти записку напиши, хто він такий і звідки він там узявся, і поклади її в труну, а сам давай за мною. Матері там зовсім погано…

Павло подумав, що написати, і поліз шукати в бардачок ручку або олівець. Як назло, серед усілякого непотребу потрібна річ не знаходилася, і Павло зло лаявся і нервово поглядав на дорогу, чи не йде сюди хто-небудь, щоб поставити запитання: «А звідки це у вас у труні, юначе, небіжчик? Дорогенький, розберемося, де ви його викопали!» Але ніхто, на щастя, не йшов. Паша, знайшовши, нарешті, зламаний олівець, послинив огризок і вирвав із простого шкільного зошита, який невідомо як тут опинився, аркуш, і написав: «Боєць батальйону «Київ-1». Загинув під Н. 29.08». Листочок поклав у труну, під складені на животі руки бійця, на труну тут же, на багажнику, закріпив кришку, і опустив акуратно на землю. Поставив уздовж узбіччя, метрів за два від проїжджої частини так, щоб можна було, проїжджаючи повз, побачити, а сам швидко стрибнув у машину і дав газу.

Повітря буквально дзвеніло від тривоги і напруги. Навіть на головних вулицях і широких проспектах, не дивлячись на вечір і прохолоду, що опускалася на місто, рідкі перехожі квапилися скоріше забратися з відкритого простору. Стояли порожніми літні кафе і лавки у скверах, нечисленні маршрутки і машини шмигали в провулки, ніби боячись потрапити на очі, але їх мало хто чекав на зупинках громадського транспорту. Місто немов вимерло. Довкола стояла така тиша, якої ніколи ще не бувало в мільйонному місті, немов мешканці в один день покинули його назавжди. Люди чекали вістей. Не з телевізора, ні – від своїх рідних і знайомих, які нині воювали в зоні АТО і знали реальну ситуацію на фронті значно краще, ніж журналісти і політики. Частину цих солдатів уже привезли в шпиталі і морги Запоріжжя і Дніпропетровська, і містом миттєво розлетілися чутки про десятки вантажівок із убитими в «Іловайському котлі». Рахунок йшов на години. Наступ російської армії розлив страх і ненависть по містах українського Півдня. Люди чекали повномасштабного вторгнення й окупації, відчуття грядущої біди і великої війни, шиплячи, повільно розповзалося розпеченим асфальтом. Кожен мешканець міста готувався до майбутньої війни по-своєму і сам шукав рішення: втекти, виїхати разом із родиною, зустріти росіян, як визволителів, або взяти в руки автомат.