Евгений Положий - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

– Дядько Іване! – покликала.

– Що? Я тут! Йди далі! Не зупиняйся!

І тут небо осяялося спалахами, і пролунав знайомий звук реактивної артилерії. «Гради» працювали кудись на південь, але залпи пролітали просто над головами. Яна закричала і щодуху кинулася назад. Іван спостерігав, як вона біжить, бачив, як спішно гасять вогнище росіяни, чув, як вони заводять бетеери і рушають з місця. Єдине, чого він не розгледів – в який бік вони поїхали. Та й неважливо. Безвихідність накотила на нього хвилею байдужості, і якби доля послала йому зараз смерть, він би прийняв її, як визволення. Напад відчаю тривав недовго, рівно до того моменту, поки Яна не впала поруч і не заховалася йому під плече. Вона лежала і здригалася з кожним новим залпом, що тепер освітлювали небо замість зірок, які вона рахувала не більше години тому, і місяця, на якому вони разом шукали людей-місяцян. Іван слухав, як б’ється її серце, гладив чорною рукою з розбитими пальцями по голові й чекав, коли вона заспокоїться і засне. Він притискував її до себе якомога щільніше, він добре пам’ятав холод попередньої ночі, і прагнув ні про що не думати. Дуже хотілося пити.

Прокинувся він від тепла. Ніч пройшла, якщо не рахувати «градів», під звуки і сяяння яких вони провалилися в забуття, тихо. Іван кілька разів розплющував очі й скрипів зубами від холоду і болю, але організм настільки ослаб, що відключався сам по собі. Іван відчував, що протягне ще добу, можливо, дві, і в думках уже розпрощався з пораненою ногою. Яна спала ще годину. Прокинувшись, попросила води і сказала, що дуже втомилася. Вона виглядала значно блідішою, ніж учора, очі запали, кровотеча не припинялася. Іван доторкнувся до лоба – дуже гарячий, піднялася висока температура. Ситуація значно ускладнювалася, і якщо він мав ще сили боротися, то дівчинка – ні.

– Кошенятко, ти можеш устати?

– Ні, у мене ніжки крутить.

– Яночко, ти повинна встати і піти в село. Його звідси видно.

– Ні.

Іван обхопив голову руками. Годинник показував шосту тридцять п’яту. Пощастило, що ця ніч виявилася не такою холодною, як попередня. А може, він просто не помітив. Потрібно йти.

– Яно, – покликав. Дівчинка навіть не розплющила очей. – Я зараз поповзу в село, а ти лежи тут. Я знайду людей, і вони тебе заберуть. Добре?

Дівчинка не відповіла. Іван, згнітивши серце, почав повзти. Сьогодні кожен новий рух давався насилу, біль від ноги віддавав по всьому тілу, він, як і Яна, весь горів. Розумів, що до села йому не добратися, але повз.

– Дядьку Ваню! Дядьку Ваню! – дівчинка йшла, ледве пересуваючи ноги, за ним. – Тобі ж не можна так багато повзати, у тебе ж ніжка болить.

«Яке щастя, що в посадках вже немає тих, хто стріляв по нас учора».

– Я піду вперед, а ти повзи за мною. Добре?

– Добре, – відповів Іван і подумав, що як часто навіть маленькі жінки бувають сильнішими за великих чоловіків.

– Але казку сьогодні вибираю я. Ти яку хочеш?

Іван усміхнувся. У такій компанії і померти не страшно. Він зовсім не відчував свого тіла, розумів, що від зневоднення і браку енергії скоро знепритомніє. Він підняв голову і якомога суворіше сказав:

– Йди! Тільки не зупиняйся! – і побачив двох жінок із сумками на плечах. Жінки йшли по дорозі з боку Новокатеринівки.

– Яно, біжи туди!

Яна також побачила жінок, але бігти до них не квапилася, навпаки, повернулася до Івана. Хвилин через десять жінки порівнялися з дівчинкою і солдатом, які лежали метрів за тридцять від дороги.

– Скажи «добридень»! – підказав Іван із трави. Його, швидше за все, жінки не бачили.

– Добридень! – сказала Яна.

Жінки зупинилися і уважно огледілися, прагнучи зрозуміти, звідки чують дитячий голос. Яна встала в повний зріст і помахала рукою. Жінки ніяк не відреагували на це й рушили далі. Іван аж закляк від здивування.

– Егей, – прохрипів він, – стійте. Будь ласка!

Жінки зупинилися:

– Хто там такий?

– Я солдат, поранений. Ногу перебило. А це дівчинка, вона теж поранена, у неї родину убили. Допоможіть нам.

Жінки мовчки рушили далі.

– Допоможіть нам! – відчайдушно закричав Адвокат. – Дайте хоч би води!

– Хай дівчинка підійде, – сказала одна з жінок.

Яна підійшла, і жінка дістала з торби літрову пляшку з водою і віддала.

– Дівчинку можемо забрати з собою, – сказала жінка. – Є куди подзвонити рідним?

– Є номер мобільного бабусі й свідоцтво про народження. Яно, йди з цими тітками.

Яна жадібно допила воду і повідомила:

– Я без дядька Вані не піду.