Евгений Положий - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

– А де мій приз? – дівчинка підповзла, і Іван уклав її поряд на бік, так, щоб бачити очі.

– Таню! Таню! – тихенько покликав.

– Даруйте, важко…

– Яна тут.

– Добре…

– Таню…

– Мамо! Мамочко!

– Мама спить.

Кусаючи губи, намагаючись стримати емоції, Іван дивився крізь траву – Тетяна лежала, поклавши голову на витягнуту руку, підібгавши коліна до живота, в крові і бензині.

– Таню! – погукав останній раз і якомога бадьоріше запитав дівчинку. – Ну що, давай знайомиться ближче? Мене дядьком Іваном звати. А тебе як?

– Яна.

– Скільки тобі років?

– Скоро буде п’ять. А тобі скільки?

– Тридцять шість.

– Ого, дядьку Ваню, ти вже великий. А що ти тут робиш?

– Лежу. Мені ніжку ранило, мені ходити боляче. Давай поглянемо, що у тебе з ручкою, добре?

– Добре.

Поранення, на щастя, якщо не приймати до уваги, що це – дитя, виявилося не небезпечним – наскрізне в плече, дрібний калібр, кістку не зачепило. Просто диво, що при такому обстрілі вона залишилася жива, очевидно, мама, зорієнтувавшись, прикривала доньку собою. Іван порвав футболку на кшталт бинтів і зробив Яні перев’язку. Дівчинка зовсім не плакала, ніби й не відчувала болю, лише сипіла і морщила личко.

– Можна, я піду до мами? – вона спробувала встати.

– Ні-ні, мама спить, не ходи, а то блискавкою вб’є! – Іван схопив Яну за руку так сильно, що здається, побіліли пальці. – А давай в хмаринки пограємо?

– У хмаринки?

– Так, у хмаринки. Знаєш таку гру? Ні? Хочеш, я тебе навчу?

– Так!

– Потрібно тихенько лежати на траві й шукати в небі хмаринки, схожі на звіряток. Хто більше звіряток знайде, той і виграє. Лише одне правило – руки вгору не піднімати і говорити пошепки. Домовилися?

– Я не зможу, хмаринки занадто далеко.

– Зможеш, варто лише спробувати – і ти побачиш там цілий зоопарк!

Рахувати на небі звіряток Іван почав давно, коли ще зустрічався з майбутньою дружиною, і вони на велосипедах виїжджали далеко за місто і валялися на траві, розглядаючи небо. Потім вони рахували їх на небі з сином, потім – з донькою і разом усією родиною.

– Я бачу кролика! – сказала Яна.

– Де? Розкажи.

– А он він скаче! – хмарка дійсно мала два подовження збоку, ледь схожі на кролячі вуха, але на цьому схожість хмарки з кроликом закінчувалася.

– От бачиш! Один – нуль на твою користь! – прошепотів Адвокат.

За кілька хвилин Яна знайшла на небі ще одного кролика, трьох котиків і дві собачки. Іван не знайшов нікого. Поки дівчинка займалася небесними звірами, він щосили думав, як діяти далі. Вирішив, як тільки стемніє, повзти до машини – за водою, їжею, грошима і документами. А потім… потім сподіватися на ще одне диво.

Ближче до вечора Яна заснула. Проспала десь із годину, і, ледь розплющивши очі, попросила пити і їсти.

– Нічого немає, – прошепотів Іван і погладив дівчинку по голові. Від свого безсилля йому хотілося закричати. Плече, як і раніше, кровоточило, і Іван стежив за тим, щоби вчасно робити перев’язки. – Зараз, потерпи трохи…

Коли стемніло, поповзли до машини. Десять метрів далися Івану неймовірно складно, сили швидко покидали тіло. Дівчинка підповзла, як Іван не старався, першою, доторкнулася до маминої ноги:

– Мамо, мамочко! Вставай, поїхали додому. Ну, будь ласка.

Тетяна не ворушилася. Весь вечір Іван підбирав слова, розмірковував, що він скаже, коли вони підповзуть до машини. Він повинен був знайти якесь пояснення, але як пояснити незнайомій дитині смерть її мами? Залишатися одна в улоговинці Яна категорично відмовилася – як тільки він починав рух до машини, вона теж починала рухатися, зупинявся – вона теж завмирала, як у дитячій грі.

– Яночко, мама дуже втомилася. Вона міцно спить, – Іван не придумав нічого кращого.

– А коли вона прокинеться?

– Ми зараз візьмемо все, що потрібно, і підемо шукати твою бабусю. А потім із бабусею ви зустрінетеся з мамою.

– З татом і Діаною?

Іван затримався з відповіддю:

– Так. Але спочатку нам потрібно знайти бабусю.

– Дядьку Ваню, ти не розумієш – бабуся лежить в машині!

– Тсс, тихесенько. Мама нам сказала – пам’ятаєш? – шукати іншу бабусю, бабусю Ліду. Ви у неї в гостях були. Ти ось тут посидь, не заважай мамі відпочивати, а я поки погляну, як там вони себе почувають…

– Добре, – погодилася Яна. Лягла, розпластавши своє маленьке худе тільце, розкинувши руки, нахилила голову зовсім низько до трави, що пропахла гаром, бензином і кров’ю, і пошепки заговорила, ділячись з мамою успіхами сьогоднішнього дня. – Мамочко, я знайшла на небі двох котиків, двох кроликів і три собачки. Вони такі пухнасті…