Евгений Положий - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

Він слухав бій, який перемістився углиб села і йшов, вочевидь, з перемінним успіхом.

Близько 15.00 все вщухло – Іван був переконаний, що українські війська вибили ворога з Новокатеринівки і розвивають наступ далі, тому налаштувався на краще. Проте час ішов, але ніхто не поспішав шукати поранених і вбитих. Навколо все наче вимерло, і коли б не мошки, Іван подумав би, що так воно і є. Він дуже переймався, що в нозі вже почався запальний процес, зараження, ще трохи – і ампутації не уникнути. Однак, якщо його знайдуть у найближчі кілька годин, то при сучасному рівні розвитку медицини можна сподіватися, що ногу врятують. До того ж він знав, що багато важкопоранених відправляють на лікування за кордон, тобто надія не полишала його. Іван перебирав у думці, кому зі знайомих лікарів потрібно подзвонити, як тільки його доставлять до госпіталю; кому взагалі потрібно подзвонити в першу чергу, коли йому до рук потрапить телефон і з’явиться зв’язок: дружині, дітям, мамі. Поступово він захопився своїм перебуванням удома: «Шафу давно хотів переставити. Диван поміняти потрібно, зовсім спати незручно, продавили з Оленкою». Запланував віддати дочку з вересня в художню школу, начебто у неї непогано малювати виходить, в садочку хвалять. Іван розумів, що зі службою в армії для нього покінчено, він своє відвоював. Напевно, отримає інвалідність, але все одно повернеться до адвокатської практики: «Ну, тепер-то все буде інакше, – розмріявся він. – Без хабарів вони точно програють!» Справа, про яку він пригадав, була давня, негучна, таких сотні в кожному місті – ДТП за участю міліціонера. Потерпіла залишилася інвалідом, обтяжливі обставини – алкоголь, перевищення швидкості, пішохідний перехід. Здавалося б, що складного? Все зрозуміло. Але в ході слідства свідки почали міняти свої свідчення – на кожного з них у міліції знайшлася управа. І ось вже, виявляється, потерпіла йшла не пішохідним переходом, а поруч, і не йшла, а бігла, і не на відкритому просторі, а вискочила з-за автобуса. Слідчий підмінив результати експертизи ДАІ, безслідно зник зі справи тест на алкоголь – і ось вже «одним простим рухом руки» постраждалу перекваліфіковують у винуватця аварії. Суддя прямо назвала Івану суму, яку потрібно заплатити за позитивне рішення, перед цим на гроші натякав слідчий, але самотня літня жінка таких грошей не мала, та і не практикував Іван хабарі. Вони, звичайно, програли суд, програли апеляцію, тепер справа два роки мертвим вантажем лежала в касації – там просили три тисячі доларів лише за початок слухань, навіть не за результат – і з посмішкою показували кімнати, завалені іншими подібними справами і скаргами, які лежали там у черзі на розгляд. Тим часом мент, що збив бабусю, подав позов із вимогою компенсувати розбиту машину. І якщо він цей суд виграє, у старої відберуть квартиру – інших грошей відновлювати коштовний джип майора міліції у неї немає. Звідки у звичайного майора міліції джип за 70 тисяч доларів, нікого не хвилювало. Івану ця справа не приносила ні слави, ні грошей, одні неприємності, але він уперто ліз на рожен і псував стосунки з міліцією і суддями, що в Україні для адвоката однаково, що поставити на професії хрест. Потерпіла не викликала у нього симпатій, вона виявилася неймовірно сварливою жінкою, недаремно, напевно, самотньою, алеводночас – неймовірно впертою, і боролася до кінця. Напевно, тому що не мала іншого виходу. Справу можна було вважати класичним випадком, сяйливою вершиною цинізму системи, і тому для Івана, не дивлячись на удаваний дріб’язок, вона стала дуже важливою і дуже особистою, не дивлячись на всі «але». Саме в цьому дріб’язку ховалася вся підлість – диявол ховається в дрібницях, чи не так? – коли і так беззахисних людей держава позбавляє останнього права на справедливість. «А тепер все зміниться, – роздумував, лежачи в обгорілій траві, Адвокат. – Тепер, після Майдану і Небесної сотні, після тисяч убитих і поранених у цій війні, в якій ми обов’язково переможемо, ніхто не посміє вимагати хабара і порушувати закони!» Напевно, якщо говорити про ту пружину, яка відправила Івана на фронт, то називалася вона саме так – жага справедливості. Власне, в її безперечному тріумфі він був абсолютно переконаний – нехай навіть і в рамках чинного законодавства, і тому важке поранення не сильно його турбувало. Він пішов добровольцем, прекрасно розуміючи, що його можуть убити. І якщо за тріумф справедливості потрібно заплатити таку ціну – він був готовий, як би пафосно це не звучало. Але зараз, звичайно, він хотів вижити. Він зовсім не хотів віддавати своє життя за безцінь так безглуздо – прилетіли на вертольотах, сіли в машини, потрапили в засідку – гора трупів і спаленої техніки. Що це за така бездарна війна?! З роздумів його вирвав звук велосипеда, що їхав десь поруч. Неголений мужик невизначеного віку в гумових чоботях, синій бейсболці й із цигаркою в роті рівномірно крутив педалі, прямуючи до Новокатеринівки.