Евгений Положий - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

– Допоможіть, – прохрипів Іван, – будь ласка. Дайте води!

Мужик байдуже поглянув на солдата і, не зменшуючи і не додаючи швидкості, попрямував далі. Можливо, він навіть продзвенів дзвоником, а можливо, це Івану просто здалося, але в тому, що велосипедист його чітко бачив, він не сумнівався. Іван любив звук велосипеда, що їде, але не сучасного, спортивного, а доброї старої «України» – він пам’ятав і шерех шин, і скрип ланцюга і зірочок, і всі мелодії дзвоників. Мужик, поза сумнівами, проїхав на «Україні». Проїхав по Україні. Питання, куди? Може, по допомогу? Або за сепаратистами? Швидше за все, в магазин, за горілкою. А потім – за сепаратистами. Іван пошкодував, що виказав себе.

Через півгодини він побачив, як по шосе на середній швидкості їде легкова машина синього кольору. На дзеркалах і антені майоріли великі білі ганчірки, так мирні жителі позначали себе в цілях безпеки. Іван подумав, як він швидко може дати про себе знати, чи встигне він підповзти поближче до узбіччя? Не встигне. Раптом по машині з посадки відкрили стрілянину – Іван навіть здригнувся від несподіванки. За звуком він визначив, що луплять великокаліберними. Машина – це виявився «дев’ятий» «жигуль», «дев’ятка» – різко загальмувала й уперлася за узбіччя в десять метрів від Івана. З боку водія вискочив темноволосий чоловік у світлій сорочці, почав розмахувати білою ганчіркою і голосно кричати в бік посадки: «Не стріляйте, не стріляйте, тут мирні!» – і тут же отримав ще одну чергу трасуючими. Кулі влучили в грудну клітку, чоловік захрипів і впав на асфальт. Іван не міг повірити своїм очам: війна є війна, і коли вбивають солдатів, це в порядку речей. Але хто і навіщо стріляв по цивільних? Не побачити, що це звичайна легкова машина з білими ганчірками, неможливо! Стріляли спокійно, з розстановкою, як у тирі, жодна куля не пішла мимо, все лягло точно в ціль. Через кілька хвилин чоловік, хриплячи – кулі наскрізь пробили легені – зміг відповзти на пару метрів від машини і помер. Обережно, дуже обережно – Іван побачив, як хтось дуже обережно відкриває задні двері, і на узбіччя в траву спочатку опускається маленька дівчинка років чотирьох-п’яти з прив’язаною до плеча хусткою, а за нею випадає молода жінка, стікаючи кров’ю. Жінка лягла на траву, однією рукою прикриваючи скривавлений живіт, а другою обіймаючи і закриваючи собою дівчинку. Жінці було дуже боляче, Іван добре бачив її обличчя, перекошене сильними стражданнями, але вона не стогнала і прагнула не подавати вигляду, тихенько лише так умовляла дівчинку не плакати і полежати спокійно:

– Хвилиночку давай тут полежимо, відпочинемо. Мама дуже втомилася, будь ласка, – жінка прикривала кофтою собі живіт, намагаючись спинити кров.

– Мамочко, у мене плечико сильно болить!

– Зараз давай поцілую, а потім мамуля відпочине, подує ось так легенько – і плечико вилікує. Добре?

– Добре, – дівчинка уткнулася головою в мамине плече.

Іван поспіхом думав, чим він може допомогти. Повзти до машини він буде довго, та й поки доповзе, вже ані знеболювальне, ані джгут, ані бинт можуть і не знадобитися. Та і як він доповзе? Застрелять же.

– Ви важко поранені? – окликнув він жінку.

Та злегка підняла голову:

– Що? Де ви?

– Я тут.

– Не можете показатися?

– Не бійтеся, я солдат. Я теж поранений. Мені перебило ногу, практично не рухаюся. Виглянути не можу – застрелять. Що з дівчинкою? Ви важко поранені?

– Її в плече поранило, мене – в живіт, – жінка говорила напівлежачи, важко обіпершись на лікоть.

– У мене є бинти. Ви можете підповзти? Якщо поповзете по незгорілій траві, онде, трохи далі, то вас за машиною і травою не побачать.

– Так, ще можу, – сказала жінка, – але не хочу. В машині – моя старша донька, їй тринадцять років, і мама – їй шістдесят три. Мій чоловік… теж убитий. Я не зможу з цим жити, ні.

– Як вас звати?

– Тетяна.

– А дівчинку?

– Яна.

– Скільки років?

– Скоро буде п’ять.

– Мене Іваном звати. Таню, але ж Яна жива! Їй потрібна ваша допомога, їй потрібна мама, розумієте?

– Мені потрібно терміново в лікарню. Терміново! Ви це розумієте? У мене живіт весь у дірках, я руками тримаю нутрощі, щоб вони не випали. Мене не врятувати тут. Ви це – розумієте?

– Не хвилюйтеся, будь ласка. Ви зможете зробити собі укол знеболювального? У мене залишився один.

– Мені фізично не боляче. Дивно, але я нічого не відчуваю. Лише серце розривається, так болить. Не можу повірити, не можу усвідомити, що це сталося – тут, у нас, з нами, зі мною, з моїми дітьми.