Евгений Положий - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

Дівчинка продовжувала говорити, як уві сні, а Іван, долаючи опір мертвого тіла, намагався стати на одне коліно і пошукати на задньому сидінні сумочку Тетяни. Бабуся лежала на сидінні на правому боці. Іван розглянув у темряві, що ноги їй практично відірвало великокаліберними кулями, а живіт перетворився на криваве місиво. Іван підтягнувся на руках і помацав наосліп поруч: кров, ганчірки, шматки нутрощів. Опустився вниз, так йому стало легше триматись, пошарудів рукою по підлозі, витягнув дві сумки, в одній з них знайшов усе, про що говорила Тетяна: гроші, телефон, свідоцтво про народження. Все розіпхав по кишенях. Копирсаючись у чужих речах незнайомих і мертвих людей, Іван не міг позбавитися відчуття провини, хоча і копирсався з дозволу і через необхідність. На першому сидінні, відкинувши красиве обличчя набік, напівлежала старша донька Діана. Іван уважно її оглянув – померла, швидше за все, миттєво від численних кульових поранень. В цілому поверховий огляд автомобіля показав, що його припущення виявилися вірні – ймовірно, стріляв бачений ним біля посадки бетеер із великокаліберного кулемета 14.5, також на дверцятах видно отвори 7.62. Найголовнішого для себе – води, він не знайшов, всі пластикові пляшки покришило кулями. Зате знайшов три бутерброди з сиром і маслом, один тут же, не виповзаючи з машини, гублячи крихти, жадібно з’їв.

– Кажи мамі «добраніч», – звернувся до дівчинки, віддаючи бутерброди. – Візьми, поїж.

– Добраніч, мамочко, – потяглася до мами і поцілувала в лоб. – Добраніч, моє кошенятко! – відповіла, інтонуючи, за маму. – Я не піду, – раптом сказала Яна. – Я з мамою спатиму, я втомилася, – і лягла поруч, прямісінько в пляму крові, що вже почала підсихати.

Іван поморщився. Він сидів, упершись спиною в машину, зручно влаштувавши поранену ногу. Після бутерброда йому захотілося спати, але спати було заборонено. Якщо вони хотіли вижити, їм потрібно вибиратися звідси, в будь-який момент можуть прийти ті, хто убив цивільних: поглянути, чи не залишилося живих свідків, помародерствувати, підпалити машину і тіла, приховати сліди злочину.

Село мерехтіло далекими вогниками. Вчора на тому місці зяяла суцільна темінь, напевно, жителі або втекли, або ховалися в підвалах – бій артилерії йшов страшенний, а сьогодні повернулися додому, значить, щось знають, коли не бояться.

– Яночко, ти пам’ятаєш, що говорила тобі мама?

Дівчинка картинно закотила очі.

– Мама говорила тобі слухатися мене і шукати бабусю Ліду. Так?

– Так, – відповіла дівчинка. – Але тепер, дядьку Ваню, я поряд із мамою. Вона прокинеться, і ми разом із нею знайдемо бабусю.

– Мама сама не прокинеться, – Іван шукав аргументи. – Маму може розбудити лише твоя бабуся.

«Що ж це я так брешу, Господи?! Як же їй потім пояснюватимуть, куди поділися тато з мамою, сестра і бабуся? Я ж виглядатиму в її очах жахливим брехуном!»

– Це як у казці про сплячу принцесу? Я повернуся, поцілую маму – і вона прокинеться?

– Так, – зрадів солдат. – Це як у казці. «Дуже страшній казці».

– А навіщо відьма приспала принцесу?

– Яка відьма?

– З казки.

– А, з казки! – Іван пригадав сюжет. – Ну, у неї був мотив. Король не запросив відьму на свято – на день народження принцеси, і тому вона образилася.

– А який мотив у блискавки?

– У блискавки?

– Так, у блискавки. Вона нашу машину зламала і всіх приспала: маму, тата, бабусю Сашу, Діану.

Іван задумався. Він не знав – ні як солдат, ні як адвокат – який може бути мотив у тих, хто розстріляв машину з безневинними людьми.

– Яно, нам потрібно поквапитися.

– Я піду, тільки коли ти мені розповіси казку!

– Добре, – погодився Іван. – Але казку вибираю я. І доки я розповідаю, ми разом будемо повзти. Домовилися?

– Так.

– Тоді лягай поряд. Будемо, як дві зміючки, лізти.

Порівняння зі зміючками Яні, вочевидь, сподобалося, і вона влаштувалася під боком в Івана.

«Добре, що дівчинка в джинсах, – подумав він. – Хоч коліна будуть цілі». З сумки з речами він дістав тонкий спортивний светр із довгими рукавами і насилу змусив одягнути – Яна не хотіла піднімати поранену руку; було дуже боляче, але вона, однак, не плакала, лише чинила слабкий опір.

– А тепер казочку, – скомандувала.

– Ну, слухай, – сказав Іван і почав потихеньку повзти. – Жили-були дід і баба. Були вони бідні, дітей не мали, і ось говорить дід бабі: «Пошкреби, бабо по засіках, помети віником, назбирай борошна, заміси тіста і випечи нам Колобка». Пішла баба по хатині з віником: по засіках пошкребла, віником помела, назбирала борошна, замісила тіста, в піч поставила…