Евгений Положий - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

– Ви можете викликати «швидку»? – попросив Іван. Він точно знав, що Яна нікуди не піде, й умовляти її марно. – У дівчинки висока температура!

Жінки помотали головами.

– Ми ж помремо тут!

Жінки мовчки попрямували далі по дорозі.

«Що таке відчай? Що таке – відчай? Відчай – це ніщо в порівнянні з утратою віри. Як можна продовжувати вірити в людей?».

Іван облизував шийку пластикової пляшки, намагаючись схопити останні краплі. Яна лежала поруч. Здається, вона знову спала. Іван намагався якось прикрити її від сонця, яке палило все сильніше. Довкола знову вирувало життя: дзижчали бджоли, цвірінькали коники, клацали і щебетали птахи. Десь удалині працювала техніка, напевно, військова, по звуку Іван визначив її як танк. Чоловіку, який йшов по дорозі з косою, він навіть не зрадів.

– Чуєш, мужик, – запитав просто, не вітаючись і не ховаючись, – дай води.

Мужик мовчки підійшов і дав попити з великої фляги. Вода була чистою, холодною, прямо з криниці або джерела. Іван ледь не захлинувся від щастя, так йому видалося смачно.

– А з дівчинкою що?

– Поранена, – коротко відповів Іван. – Машину з батьками і сестрою вчора з посадки розстріляли.

– Я бачив, там «дев’ятка» синя на узбіччі стоїть…

– Слухай, а що це там за техніка працює? Українська, російська?

Мужик знизав плечима: мовляв, а мені яка різниця?

– Узагалі-то, неважливо. Слухай, зі мною – будь що буде, а дівчинці погано зовсім. Слабшає вона. Сходи туди, попроси, щоб приїхали. Христом молю – врятуй дитину!

Чоловік здивовано поглянув на Івана.

Через тридцять хвилин приїхала беемде з нанесеними на борт червоними хрестами. З неї вилізли двоє у формі без пізнавальних знаків.

– А де батьки дівчинки? – запитали.

– У машині, на дорозі, – відповів Іван. – Убиті. Допоможіть їй. Вона поранена, температура піднялася.

З беемде принесли ноші, поклали дитину, повернулися:

– А ти хто такий?

– Дядько Ваня.

– Форма схожа на військову. Ти, напевно, укроп?

– Напевно.

– Ну гаразд, давай, залазь сюди.

Йому підставили носилки, в які він заповз самостійно, віднесли до беемде і поклали зверху на броню. Стартували різко, ноші мало не злетіли на землю. Поки їхали, трясло так, що по сторонах дивитися не встигав, стежив за тим, щоб не впасти. Проїхавши приблизно два кілометри, зупинилися, зняли Івана з нош, поклали на землю. Допитував командир машини, здоровий сержант із типовою зовнішністю середньої смуги Росії, років двадцяти п’яти – двадцятивосьми. Бив із розмаху тильною стороною долоні по обличчю і кричав:

– «Правий сектор»?! «Правий сектор»?!

Іван посміхнувся: одна справа, коли бачиш гострий напад кретинізму по телевізору, і зовсім інше – спостерігати своїми очима.

– Я його, як і ти, лише по телеку бачив.

– Нацгвардія?! Відповідай – ти з Нацгвардії?!

– Вони футбол охороняють.

– Що? Який ще футбол?

– «Металург» (Запоріжжя) – «Динамо» (Київ)…

– Тоді ти, сука, мінометник! Ваші мінометники нашу роту тут поклали! Номер частини і звання!?

«Добре відпрацювали мінометники, молодці!»

– Ми на Маріуполь колоною їхали, а ви нас спалили вщент. Купу народу побили! За що, братани? – спробував пробити на жалість Іван.

– Вантаж його всередину, поїхали, – розпачливо махнув рукою сержант. Досвід допитів він мав, вочевидь, мінімальний.

Івана завантажили в середину бехи, і тут він останній раз побачив Яну. Дівчинка спала на ношах. Її доглядав санітар, молодий хлопчина, і по тому, як він піклувався, Іван зрозумів, що з Яною все буде гаразд. Санітар обстежив ногу Івана, але накласти бинти заборонив сержант. Коли приїхали на місце – це виявився пагорб із глибокою ямою на вершині, в якій лежала і сиділа величезна кількість поранених українських військових. Яну передали комусь із місцевих. Адвокат полегшено зітхнув і, в цілому, залишився задоволений своєю роботою – він зробив усе, що міг. Івана вивантажили з нош, точніше вивернули прямо на землю, туди, в загальну купу таких же, як він, тяжкопоранених, але йому вже було байдуже. Байдуже. Хіба що дуже хотілося їсти і пити, і він інстинктивно помацав рукою по кишенях – і зі здивуванням виявив там сухпай і цукерки.

«Хлопчисько, санітар із російської бехи непомітно підклав. Не все ще втрачено, Адвокате. Треба вірити…»

З’їсти Іван нічого не встиг – через мить його свідомість згасла.

Минулої зими з Муркою трапився дивний випадок. Можливо, навіть ціле диво. Для себе наразі вона трактувала подію саме таким чином. В Україну привезли дари волхвів – двадцять вісім золотих пластин із грецької гори Афон, куди, як відомо, жінкам вхід суворо заборонений – і Ганні дуже хотілося доторкнутися до святинь. Вона вважала це для себе критично необхідним, хоча навряд чи могла називатися релігійною людиною. Однак так улаштовані деякі люди – вони вірять, що одна подія, одне паломництво, одна гаряча молитва якщо і не змінить їх життя докорінно, то гарантовано покращить. «Покращення уже сьогодні…» Ганна не прагнула, ні – її порив мав більш глибоке коріння, але яке саме, вона й сама не могла сказати, просто знала – мусить їхати. В той день трасу Одесу – Київ замело снігом, і міліція, не приймаючи жодних пояснень ні про дари, ні про волхвів («Із замету вас хто, волхви витягатимуть?») завернула їх автомобіль – хуртовина розігралася не на жарт, і просуватися далі ставало небезпечно. Її супутники повернулися до Одеси, та Ганну завірюха і міліція не зупинили – вона бачила, що великі фури пропускають, і вирішили почекати на трасі – в надії добратися автостопом. Її підібрала перша ж фура. В Києві вона була близько опівночі; одразу поїхала в метро, сподіваючись невідомо на що, на Печерські пагорби – монахи якраз зачиняли ворота Лаври. Ганна у відчаї розплакалася і на запитання, в чому проблема, розповіла монахині, вдягненій у все чорне, як сильно вона хотіла побачити дари волхвів і як довго вона сюди добиралася. Важко раціонально пояснити, на що вона розраховувала, коли їхала проти ночі до Лаври, але вона і гадки не мала, щоб шукати десь ночівлю, просто приїхала туди, куди їй було потрібно – і все. Ворота зачинилися, але Ганна не йшла. На що чекала? Ні, не чекала – просто стояла, приголомшена несправедливістю, та дивно – віра не зникала, а навпаки, заповнювала її до решти. За п’ятнадцять хвилин до неї вийшли сестри милосердя і забрали на ночівлю до монастиря. Зранку Ганна стала на день волонтером, допомагаючи тисячам паломників – інвалідам, жінкам із малими дітьми і просто вірянам, що прийшли вклонитися святині. Цілий день вона стояла на вході і показувала, куди потрібно проходити людям із малими дітьми. Мороз стояв мінус двадцять три, але Ганна не відчувала холоду. Те, що з нею трапилося, перебільшило всі її сподівання – вона не тільки отримала можливість побачити дари волхвів, доторкнутися до них, але й стала частиною дійства – її покликали допомагати людям. Значить, недарма вона відчувала, що повинна прийти сюди, недарма стояла на дорозі в хуртовину і їхала через всю країну, значить, саме тут їй передбачено знаходитися в цей день і час. То вже потім вона прочитала, що дари волхвів, які не вивозили з Афону п’ятсот років, в подорожі Україною супроводжував Ігор Стрєлков-Гіркін – терорист, що захопив Слов’янськ, а сама поїздка зі святинями оплачувалася з кишені російського олігарху Малофєєва, якого звинувачують у фінансуванні «російської весни». Але тоді їй здавалося, що світ навколо сповнений любові, і люди, що доторкнулися до святині, не здатні на зло. З цієї поїздки, окрім світлих спогадів, у неї залишився натільний хрестик, за який при перших вибухах – по пагорбу била, швидше за все, українська артилерія – вона міцно схопилася і почала молитися. Вітерець копав окоп, вигрібаючи каміння і шматки всохлої землі з ями подертими в кров руками, та скористатися цим укриттям їм не довелося – приїхав російський бетеер: своїх поранених поклали всередину, українських – нагору. Мурка лежала на броні, що обпікала спину, і Дрин, щоб не було так боляче, коли машина підлітала на ямах, підкладав їй руки під голову та спину. Ганна намагалася зрозуміти, куди їх везуть, озиралася по сторонах: бачила спалений разом із людьми автобус «Богдан», де люди сиділи всередині чорні, обвуглені, з до болю в очах білими зубами, у деяких замість голови стирчав хребет; по всьому полю, наче початки кукурудзи, розкидані з дірявого мішку, валялися люди, мертві або поранені, невідомо. Вітерець плакав, не приховуючи сліз.