Евгений Положий - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

У селі, куди їх привезли, Мурку завантажили в танк. Вітерець, прощаючись, натягнув їй на голову свою каску:

– У мене однак заберуть, а тобі пригодиться.

– Мені потрібна допомога, – звернулася до росіян, намагаючись викликати співчуття, – можна, медбрат поїде зі мною?

Не дозволили.

Її привезли на російський блокпост і одразу ж поставили крапельницю. Зробили уколи і залишили на ношах серед інших поранених.

Поряд стогнав хлопчина років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти, блідий та переляканий.

– Мене Ганною звати, – звернулася вона до пораненого. – А тебе як?

– Альоша, – відізвався той.

– «Ти помнішь, Альоша, дорогі Смолєнщіни…» – процитувала вона рядок із відомого вірша Константина Симонова. – У мене племінника так звати, – зраділа збігу, який ні про що не говорив. Мурка відчувала дивний підйом сил, наче це не її поранило в ноги та спину кілька годин тому. – Звідкіля ти?

– З Іванового.

– О, місто наречених, – пожартувала Ганна, і солдатик також змучено посміхнувся.

– Так, у мене весілля мало бути в жовтні, дівчину Танею звати, – поділився своїм горем Альоша і скривився. – У живіт поранило, дуже боляче. Тепер, напевне, доведеться відкласти.

– Напевне, – погодилася Ганна. – Не потрібно було в Україну воювати їхати, не довелось би весілля відкладати.

Альоша здивовано подивився на Ганну.

– Ми ж у Росії, яка це Україна?

– Альошенька, ми – в Україні! Десь біля Старобешевого, Донецька область. Знаєш таке місто – Донецьк?

– Не може бути!

– Чому це – «не може бути»? Ось я – з Одеси. Як ти думаєш, як мене могло в Росію занести і тут поранити? Ти пам’ятаєш, як ви сюди їхали, «ти помнішь, Альоша, дорогі Донєччини»?

– Ну, в нас вилучили всі документи, мобілки і відправили сюди. Сказали, що на навчання, наближені до бойових… – обличчя Альоші спохмурніло. – Ми полями їхали з боку Ростова. Там знаків ніяких немає…

Хвилин через сорок приїхав броньований санітарний «камаз», на якому вони години дві збирали поранених російських солдатів. Вивантажилися у військовому польовому шпиталі – Мурку витягли з машини, зробили укол, перев’язали ногу і понесли до вертольота.

– Куди ви, – зупинив санітарів грубий крик, – її тягнете? Вона ж українка!

Ноші повернули до наметів, але всередину не занесли – залишили на вулиці, і до вечора наче і забули про неї. Вночі стало страшенно холодно, Ганну трусило, як у лихоманці. До неї пару разів підходили санітари – кололи знеболювальне, однак ковдру не дали, як вона не просила. Крізь напівсон і напівзабуття вона спостерігала, як під’їжджають танки і бетеери, як із них вилазять люди з розкосими очима і тягнуть своїх поранених у намети. І їй здавалося, що вона перенеслася на кілька століть назад, тільки замість коней воїни Батия примчали на танках.

Зранку розпочався допит. Молодий ефесбешник свердлив Мурку поглядом, наче хотів просвердлити наскрізь (вона так і прозвала його про себе – позивний Свердло) і ставив конкретні запитання про командирів добровольчих батальйонів. Певне, росіяни весь цей час слухали рації українських військових, тому що Свердло наполегливо розпитував про тих бійців, чиї позивні Ганна найчастіше чула в ефірі. Вона подякувала собі за передбачливість: блокнот із позивними всіх поранених, які лікувалися в санчастині школи в Іловайську, і номерами телефонів їх родичів, вона встигла викинути в палаючу траву, як тільки її поранили, ще біля автобуса.

– Та я тут у гостях, – вигадувала вона на ходу легенду. – Приїхала до знайомих хлопців – погуляти, побухати, ну, самі розумієте… А тут – оточення, поранення… Потрапила в халепу, одним словом. Не пощастило страшенно.

– А от на пальцях у вас натерто. Може, ви – снайпер?

– Та я зброї в руках у житті не тримала, це принципово! – тут Мурка сказала правду.

Вона навіть ніколи не фотографувалася зі зброєю, не хотіла торкатися знаряддя вбивства. Допомагати, ризикуючи своїм життям, солдатам – це одне, а стріляти самій, забирати чужі життя – зовсім інше. Допомагати людям – у цьому вона вбачала свою місію, але не вбивати, ні.

Ближче до обіду Мурці зав’язали очі, поклали в машину і перевезли в інше місце, де в ямі сиділи поранені й полонені українські солдати. Час від часу вузькоокий сержант намагався зв’язатися по рації з українським штабом, але звідти не відповідали.

– Ви нікому не потрібні! – одночасно злився та радів він. – Ніхто вас забирати не хоче! – Подивився на Мурку і наказав: В яму її!