Евгений Положий - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

Мурку опустили в яму. Дія знеболювального закінчувалася, Ганну починало трусити і вивертати від болю, хотілося забутися і нічого не відчувати. Приблизно в такому ж стані знаходилася більшість українських полонених, які купою, щільно один біля одного, сиділи і напівлежали; говорили мало – не вистачало сил. З ями було видно частину неба, але Мурка багато б дала, щоб не бачити його – сонце палило нещадно і дуже хотілося пити. Води полоненим давали мізер, вистачало хіба що змочити губи. Полонені лежали і чекали, коли щось станеться, але нічого не траплялося, і залишалося тільки сподіватися, що до ночі з поранених ніхто не помре, а потім – що ніхто не помре до ранку. Раптом згори на Ганну впало кілька шматків сухої землі. Вона підняла голову – на краю ями стояли і дивилися на полонених троє солдатів із автоматами.

– Ми вас зараз розстріляємо, – сказали вони, запустили пару черг у повітря і гучно розреготалися: бу-га-га!

«Дуже смішно», – подумала Ганна. Але якби їх зараз тут дійсно вбили, то тим солдатам навряд чи світило б якесь покарання. Навіть якщо б і світило, то яка різниця, розстріляним було б уже однаково. Життя полонених знаходилися в цілковитій владі випадкових людей, даної їм танками й автоматами, людей, яких закинула сюди воля одного маленького чоловічка. І ці люди – добрі вони чи злі, росіяни вони чи буряти, ніжні чи жорстокі, високі а чи низькі, блондини чи брюнети, світлоокі чи темноокі, одружені чи самотні, люблячі чи люблені – вирішували, якій їй нині бути – живою чи мертвою. Це дуже гидке відчуття. Вона подумала, що син, напевно, вже пішов до школи, можливо, навіть, і сьогодні, хоча яке зараз число – 30 серпня, 31 серпня, 1 вересня чи якесь інше, вона не розуміла.

Ганну забрали з ями через кілька годин. Їй давно вже стало байдуже, куди її повезуть, аби тільки, нарешті, кудись уже привезли. В машині Мурці посміхнулася вдача – поруч опинився полковник української армії, який допоміг поправити бинти і дав напитися води. По дорозі підібрали ще кілька поранених, яких разом із полковником кинули в чергову яму з полоненими, а Ганну залишили лежати на ношах поруч. Місце, де їх тримали тепер, наскільки Ганна могла орієнтуватися, знаходилося на тому самому пагорбі, біля якого її поранило.

Під вечір стало прохолодно. Мурка побачила, як біля поранених клопочеться український офіцер із дивовижно добрим обличчям. Ймовірно, той був медиком, тому що дуже вміло робив перев’язки і давав бійцям слушні поради. Його чомусь не обмежували в пересуванні, й він вільно спілкувався з росіянами. Офіцер підійшов до Ані й накрив її бушлатом.

– Що там? – запитала вона начебто ні про що.

– Учора – забрали звідси два «камази» «двохсотих», мені також дозволили збирати рештки. Кажуть, близько семисот людей загинуло. І сьогодні збирають…

«А скільки згоріло і скількох розірвало на шматки?» – згадала Мурка жахливі картинки вчорашнього бою.

Лежати під бушлатом було гарно. Згори вогнями сяяло нічне небо – це дивовижне відчуття, коли над тобою – лише зірки, що миготять, і снаряди «градів», що летять на зустрічних курсах. Мурка подумала, що важко, напевно, знайти більш суперечливі символи миру та війни, що поміщаються в одному небі, ніж ці два.

Зранку її тихенько покликали:

– Ганно! Ганнусю!

Мурка насилу розплющила очі – перед нею стояла знайома дівчина, десь вона її вже бачила… Господи, та це ж Алінка, медсестра батальйону «Донбас»! Виявилося, Аліна разом із Привидом і Четом намагалися вийти з Червоносільського, але нарвалися на росіян. Аліну також поранило, але так не важко, як Мурку, і її поява тут – то був справжній подарунок долі для неї, майже як та монахиня в Лаврі, що повернулася за нею до зачинених воріт.

Їм видали один сухпай на двох. Потихеньку на ньому вони змогли протягти весь день, а Аліна ще й знаходила в собі сили сперечатися з росіянами щодо України, проте Ганна точно знала, що це – справа виключно безглузда. Ближче до вечора їй вкололи гарне обезболювальне – промедол, принесли гарячого чаю і сказали, що зараз «нагорі» (Ганна інтуїтивно подивилася на небо) вирішується питання, чи забере їх Червоний Хрест.

До перехрестя Ганну несли Привид і Льоха. Обидва бійці мали поранення, однак, зціпивши зуби, тягли ноші. Та Червоний Хрест тим вечором так і не приїхав, і після години очікування їм наказали повертатися до ями. Привид не міг тримати ноші, він і сам ледь ішов, і Ганну допомагав нести один із двох російських автоматників, які супроводжували їхню невеличку групу.