Дітер Нолль - Пригоди Вернера Гольта

— Що я маю проти вас? Нічого! — промовив він. — Ні, дайте мені висловитись! За часів фашизму ви сиділи в тюрмі, а я, навпаки, до останнього був підсобником фашизму. Ви з дитинства боролися проти ідолів, проти гаданих ідеалів минулого, а я носив їх у серці і поривав з ними у страшних муках. Ваше життя з самого початку було таким, яким воно є зараз, і закінчиться так само, як і почалося, а моє посередині було перерване, воно почалося з жахливого кінця, і навіть коли я досягну певних успіхів, однаково в кінці життя я прийду тільки на початок. Принципово різне минуле зробило нас різними людьми, і тоді як ви міцно тримаєтесь свого минулого, я мушу боротися з ним. Коли війна привела мене до переконання, що звичний для мене світ повинен бути зруйнований і що його місце на смітнику історії, то це ще не означає, що я за ніч став почувати себе як удома у вашому світі. Я намагаюсь не ставати вам поперек дороги і робитиму все можливе, щоб стати корисним для людей. Більшого ви од мене не можете вимагати.

Шнайдерайт кивнув, так наче був вельми задоволений словами Гольта.

— Можна було б іще дещо заперечити, — зауважив він. — Але я не певний, чи можна питання, які вас хвилюють, розв'язати в абстрактній дискусії. Я прийшов сюди, аби зробити вам одну пропозицію: їдьте з нами в табір на море! Нам обом не варто надміру захоплюватись дискусіями про те, що в нас відмінне і що нас, можливо, ще роз'єднує. Нам з вами слід трохи пожити разом.

Гольт був переконаний, що Шнайдерайт не кривив душею, що він говорив щиро: мовляв, начхаймо на цю плутану дискусію, їдьмо на море та разом побайдикуємо! На якусь мить вираз обличчя Гольта пом'якшав, він уже навіть бачив намети неподалік від морського берега, чув шум прибою, милувався морем і сліпучим сонцем.

Побачив він також і Гундель, побачив її поруч із Шнайдерайтом.

Гольт і думати не хотів про роль статиста у п'єсі, де гратимуть Гундель і Шнайдерайт, там, де він міг бути головним героєм. Краще він гратиме головну роль в заяложеній п'єсі, навіть коли героїнею буде Карола, ніж погодиться на дрібні ролі у спектаклі Шнайдерайта.

— Шкода, — сказав Гольт, і його вже не цікавило, як витлумачить такий несподіваний поворот їхньої розмови Шнайдерайт, — але увесь свій час я розподілив геть до останньої хвилини. Шкода. Даремно ви прийшли!

Вечір. Перший вечір на Балтійському морі. Гундель і Шнайдерайт, гуляючи поміж дюнами, спостерігали, як гарно заходить сонце. З берега дув різкий вітер, і десь далеко в морі, мабуть, лютувала буря, бо важкі хвилі навалювались на берег і перекочувались через піщані обмілини.

Їхнє перебування тут розпочалося з неприємностей. Все було організовано погано, і табір був переповнений. Але Шнайдерайт не відступив, він розмістив своїх людей по приватних «квартирах» — хлопців у чиємусь сараї, а дівчат у покритих очеретом рибацьких халупах. Харчувалися вони в таборі. Неприємності були забуті.

— Що там у вас сталося між Вернером і тобою? — запитала Гундель у Шнайдерайта. — Вернер якось дивно поводився.

— Я ходив до нього, — сказав Шнайдерайт. — Спершу ми покепкували один з одного і посміялись. І він мені, далебі, сподобався. Але потім, коли я став запрошувати його з нами, він ураз знову наче сказився. «Шкода, мій час розподілений до останньої хвилини…» І таке інше. — Шнайдерайт зупинився і поглянув на море. Сонячний диск опускався за обрій, вітер майже вщух. — Не знаю вже, про що й думати, — продовжував Шнайдерайт. — Щось тут не так.

Гундель узяла його під руку.

— Ми про це поговоримо іншим разом, не сьогодні.

Поміж наметів у нічне небо знялося могутнє вогнище. Гундель і Шнайдерайт походжали недалеко від освітленого жовтим полум'ям табору і милувалися ним з дюн. Кілька годин вони сиділи на піску і слухали ледь чутні перебори гітари, співи, що змішувались із гулом прибою і палахкотінням вогнища. І жоден з них не промовив ані слова, аж поки Шнайдерайт, десь вже за одинадцяту, не провів Гундель у село.

За квартиру їй правила малесенька комірчина над вівчарнею в сільській хатині. До неї вели круті дерев'яні сходи, схожі на драбину. Внизу біля сходів Шнайдерайт на якусь мить завагався, потім рушив у темряву, запалив нагорі свічку і присвітив Гундель.

Обоє стояли, затамувавши подих, і прислухалися. Внизу у вівчарні забрязкотів ланцюг. Шнайдерайт поманив Гундель до відчиненого вікна. Вони дивилися понад дахами ген на море. Гул прибою заглушав тут будь-які шерехи.

— Я завжди мріяв залишитись отак наодинці з тобою, — промовив Шнайдерайт. Гундель не відповіла. Він обняв її. Вона оповила руками його шию, і їхні губи злилися в пожадливому цілунку. Він підхопив її на руки і поніс до ліжка. Дівчина розтулила вуста, щоб перевести подих, і розплющила очі. Шнайдерайт хотів щось сказати, можливо, тільки вимовити її ім'я, але Гундель затулила йому рот рукою.