Дітер Нолль - Пригоди Вернера Гольта

Проте Шнайдерайт уже потрапив у полон роздумів. Раз уже в його голові зародилась певна думка, її треба було довести до якогось кінця, навіть коли йому самому це не подобалось. Тепер і перед ним поставало питання за питанням. Він підійшов до вікна, подивився на море, повернувся знову до ліжка, на якому сиділа Гундель, став навколішки і поклав голову їй на коліна.

Хіба не певні переконання робили смачнішим шматок хліба, коли він був дитиною, хіба не вони висушили сльози за вбитим батьком і допомогли йому перебути роки в тюремній камері? Він твердо вірив, що настане час, коли старий устрій буде знищено. І от великих землевласників вигнано, концерни експропрійовані, колишні порядки ліквідовані. Та чи покладено край колишнім порядкам у твоїх грудях? У грудях інших людей? Запитання набігали одне на одне, забивали подих. Досі він бачив світ лише в процесі перетворення, а на себе самого дивився як на щось стале, незмінне. А зараз ішлося про те, щоб змінити не лише звичну дійсність, а й звички самого перетворювача дійсності, звичне в самому собі. Перед Шнайдерайтом постав образ Мюллера, після батька Мюллер був для нього взірцем. Це він сказав: «До звичного світу належить і світ звичок кожної людини». Можливо, Шнайдерайт тоді не зрозумів цього, можливо, дечого йому не хотілось розуміти… І, підхоплений лавиною думок, викликаних словами Гундель, він зовсім позбувся своїх жадань, устав і мовчки дивився, як вона поправляла волосся. Гундель несміливо запитала:

— Ти засмучений?

— Ні, я не засмучений, — заперечив він. — Хоча, коли говорити щиро, я видаюся сам собі трохи смішним… Мабуть, мені слід було б оволодіти тобою без зайвих церемоній, — адже так роблять усі.

— Насправді ти так зовсім не думаєш! — сказала вона. — І як ти можеш говорити — смішним? Ти ж краще за мене знаєш, що це не так. А зробити так, як усі роблять, можна в будь-який час…

Шнайдерайт схопив її за руки і притягнув до себе.

— Ти тільки починаєш жити, — сказав він, — і ти ще не сформована людина, як ти тільки-но говорила. Коли ти будеш іншої думки про себе, скажеш мені про це. Хай це буде твій борг по відношенню до мене.

Вона кивнула.

— А доти тебе не торкнеться ніхто інший, — додав він. — Заприсягнися мені в цьому.

— Гаразд, — сказала Гундель, — я присягаюся, але мені боляче за тебе, Горст!

Він одпустив її руку. Вона провела його на вулицю.

Гундель поїхала в табір із Шнайдерайтом. А що роблять парочки в подібних таборах, Гольт добре знав. Ну й гаразд, тепер він вирве мрію про Гундель із свого серця, повернеться нарешті до дійсності, до Анжеліки.

Він зустрівся з нею. Цього разу без довгих розмов вони пішли в ліс, і він вкривав її поцілунками, аж поки його знову не зупинило оте її «ні». Вдома він потім лежав у ліжку розчарований, витвережений. Дивився на стелю і думав про себе без жодних ілюзій. Але в нього ще вистачить порядності, щоб викинути з голови й Анжеліку. Так, коли б Гундель не сповнила його вщерть гіркотою розчарування, його душу могла б заповнити Анжеліка. Але йому було жаль її, тому що він шукав лише утвердження свого «я», шукав простору, співчуття і опори для свого «я». А вона була надто хороша, щоб, подібно до наркотика, вгамовувати його болі.

Та він зовсім не збирався сумувати за Гундель, грати роль знехтуваного коханця.

Він поїхав у Гогенгорст. Там він нерішуче постояв біля будинку, і йому страшенно закортіло повернути назад. Востаннє він тут був уночі після концерту. Тоді він пообіцяв Каролі, що скоро зустрінеться з нею, і холодно попрощався. Нині з Гундель покінчено. Отже, можна починати комедію.

Він подзвонив. Завіса піднялася. Вихід Кароли. Карола вийшла з саду, що оточував будинок, і, як недавно на концерті, побачивши його, зблідла.

Потому вони вдвох вийшли з Гогенгорста і попрямували до лісу. Тут відбувся перший діалог.

— Я перепрацювався, перевтомився, — запевняв її Гольт. — Дуже багато сидів над книжками, надто мало спав. А головне— день і ніч думав про тебе.

«Ти тільки глянь, як вона червоніє! Шквар далі, вона все приймає за правду!»

— Гуляти з тобою в лісі! Ах, Кароло, кілька тижнів я тільки й живу цією мрією!

— Це мені відомо, — сказала Карола. — Я думаю, що це залишок одвічного прагнення людини до праматері природи.

З першої хвилини свого знайомства з Каролою Гольту так і кортіло заперечувати їй. Сьогодні йому, як ніколи, хотілось поглузувати з неї.

— Одвічне прагнення до праматері природи… Що ж, чудово, називай це так. Але я б це пояснив інакше: «Підвищена збудливість завдяки подразненню чогось». І, безумовно, еротичного походження.