Дітер Нолль - Пригоди Вернера Гольта

Він говорив пристрасно, але упівголоса. Тепер в його голосі з'явилось щось схоже на втому.

— Як я вже говорив, раніше я над цим ніколи не замислювався. І це добре, що зараз я можу вилити душу. Будь великодушна, не ображайся на мене, коли я щось не так скажу. Я знаю, що в моїх уявленнях ще багато хибного. Власне, я не маю жодних підстав винуватити в чомусь вас. Я повинен би бути щасливий, як ти. — І він заговорив тихіше, заговорив, власне, сам до себе.

— Мої бажання здійсняться — екзамен на атестат зрілості, навчання в університеті, потім захист дисертації, і, можливо, пізніше стану професором, як батько, — я це знаю. Я відчуваю в собі велику силу і не тільки мрію без жодних на те підстав, а дуже енергійно працюю. Лише про одне бажання я не знаю — здійсниться воно коли-небудь чи ні.

Гундель допитливо глянула на нього.

— Щоб ти до мене ставилась так, як до Шнайдерайта. І щоб ти була не з ним, а зі мною.

— Вернер… — промовила вона, — чого ти хочеш від мене?

Він подивився в вікно. Гроза пройшла. На заході пливли розірвані хмари і вечірнє сонце знову пофарбувало небо в криваво-червоний колір.

— Є в мені щось, — сказав Гольт, — не знаю, як це назвати, що жене мене крізь життя, змушує помилятись, брехати і нести потім тягар провини. Само по собі це щось не таке вже й погане, є в ньому і людяність. Але зараз воно спотворене, скалічене, ніби заморожене, засипане порохом. Та воно прагне на волю, хоче стати почуттям, хоче жити і прагне взаємності.

— Не розумію! — вигукнула Гундель із щирим відчаєм у голосі.— Ніяк не можу второпати, до чого ти ведеш!

— Пробач, — сказав Гольт. — Я не хотів давати волю своїм почуттям. Кожен повинен зараджувати собі сам.

Вона захитала головою.

— І все ж ти спробуй бути веселим. Адже настав мир, ми живемо, і всі ми стали добрими друзями… — Потім з відчаєм додала: — А після жнив мають збільшити пайки…

Гольт мовчав. Він подумав: «До екзаменів на атестат зрілості, до студентської лави лишився один рік, а тоді я зникну з її очей і з думок також».

Пізніше, коли Гундель уже не було вдома, Гольт з батьком разом повечеряли. Потім вони запалили сигарети; професор гортав журнали.

— Вибач, будь ласка, — промовив Гольт, — можна мені дещо запитати?.. Твоя робота дає тобі радість? Ти щасливий, що можеш творити, правда?

Професор опустив руку з журналом. Він задумливо кивнув.

Гольт запитав ще, серйозно, без хвилювання:

— Ти коли-небудь згадуєш мою матір?

Батько знову кивнув. Обличчя його було серйозне, і складки на ньому поглибшали.

— Як ти порвав з ними? Будь ласка, скажи, як ти знайшов щастя в роботі?

— У мене не було вибору, — відказав батько. — Але я не можу про це говорити. Лише одного не забувай: у роботі завжди можна знайти щастя. Однак, для того, щоб людині було досить цього щастя, вона мусить відчути себе смертельно нещасливою.

— Що означає «бути нещасливим», знає, мабуть, кожен, — промовив Гольт, — а от «смертельно нещасливим»… — Підперши голову руками, він замислився. — Смертельно нещасливий чоловік… А чи можна бути смертельно нещасливим у двадцять років?

— Ні, — сказав професор. — І ти сам подумай: у двадцять років людина може ще навіть не знати, що таке справжнє щастя.

Гольт глянув на нього.

— Ти сказав мені дуже важливу річ, батьку. Це добре, коли в людини ще попереду і щастя й нещастя.

Гольт лежав у саду і читав за порадою Бльома «Дослідження людського розуму» Юма. Хтось підійшов до шезлонга. Це був Шнайдерайт.

— Добрий вечір, — привітався він.

Гольт опустив книжку. Він зовсім не здивувався, більш того, йому здалося, ніби він чекав Шнайдерайта. І все ж Гольт сказав:

— Гундель немає вдома. Адже ви, напевно, прийшли до Гундель?

— Ні, я хотів побачити вас, — заперечив Шнайдерайт.

Гольт устав, приніс іще один шезлонг.

— Зачекайте хвилинку. Я зварю колу. — І пішов у дім. Поки закипить вода, він матиме час усе обміркувати. Позавчора Гольт вилив свою душу Гундель, вона не змогла його зрозуміти, але розповіла про все Шнайдерайтові. І хоч Гольт на щось подібне й сподівався, це було негарно з її боку.

— Отже, ви хотіли мене бачити? — перепитав Гольт, ставлячи на садовий стіл чашки й кофейник з колою.

— Так, вас, — відповів Шнайдерайт. Потім він, так само, як і Гольт, помішав у чашці, одпив ковток, відкинувся на спинку шезлонга. — Позавчора Гундель ніяк не могла отямитися. Вона розповіла мені про вашу розмову, і, мені здається, я дуже добре розумію, що ви хотіли сказати. На жаль, сам я не чув ваших слів, і тому мені не так просто на них відповісти.