Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

Діло було в Римі, в тісному холі борделя, біля відчинених дверей кімнати, де жила мала сестричка Кристієвої кралі. Тілиста, дебела дівуля з довгими патлами і з мереживним плетивом жилок у тих місцях на смаглявім тілі, де шкіра найтонша, виригала соромітні лайки і з вереском підстрибувала босоніж мало не до стелі, аби якнайдужче і якнайдошкульніше вцілити в Весслову маківку тонким, гострим підбором своєї туфельки. Обоє були, в чому їх мати народила, і зчинили такий гвалт, що всі збіглися до холу подивитися, що діється, стали парами у дверях своїх покоїв — усі теж голяка, за винятком хіба що старої баби в кофті й у фартусі, яка весь час щось невдоволено кудкудакала собі під ніс, та хтивого, звироднілого дідугана, який раз у раз заходився веселим реготком, смакуючи всю пригоду з якоюсь поганською, але зверхньою радістю.

Дівка верещала, а Вессл вторував їй хихотінням, а діставши підбором по голові, хихотів іще дужче, і вона від того шаленіла ще більше, підскакувала ще вище, щоб іще дужче молоснути його в тім’я; її казково пишні груди маяли в повітрі, як корогви на вітрі, а могутні сідниці і стегна гойдалися туди й сюди: атрибут казкового достатку.

Дівиця репетувала, а Вессл хихотів, аж урешті вона переможно вереснула востаннє, бо їй вдався блискучий удар: із соковитим хрускотом підбор пробив йому скроню, і Вессл ураз перестав хихотіти. Невдовзі його винесли на ношах і повезли до шпиталю з діркою в голові, правда, неглибокою, і легким струсом мозку. Тож і вибув він із бойових лав лиш на якихось дванадцять днів.

І ніхто навіть гадки не мав, із чого ж воно все почалося, навіть дід-хихотун і буркотуха баба, хоча хто-хто, а вони знали геть усе, що діялося в тім розкішнім, неосяжнім борделі, де не було ліку покоям, розташованим обабіч вузьких коридорів, що йшли від просторої вітальні із заштореними вікнами, де завжди світилася одна-єдина лампа.

Відтоді щоразу, ледь забачивши Вессла, ця дівка вмить задирала спідницю вище тугих білих еластичних панталонів і з непристойним реготом відпихала його, ніби жартома, своїм могутнім круглим пузом, а коли Вессл, усміхнений, але переляканий, намагався сховатися за спиною Йоссар’яна, обкладала його потоком добірної лайки.

Що там зробив, намагався зробити чи не здолав зробити Вессл за замкнутими дверима в кімнаті малої сестрички Кристієвої кралі, залишилося для всіх цілковитою таємницею. Дівчина не хотіла про це говорити нікому: ані жодній із своїх подруг, навіть Кристієвій кралі, ані самим Кристі та Йоссар’янові. Вессл, може, й розповів би, та Йоссар’ян поклав собі ні про що більше його не питати.

— А хочеш знати, навіщо мені потрібні круглі щоки?

Йоссар’ян сидів, ані пари з вуст.

— Ти пригадуєш, як тоді в Римі та діваха, що так тебе ненавидить, лупила мене туфлею по голові? Хочеш знати, чому?

Важко було навіть собі уявити, чим це він міг її так роздратувати, — адже вона гамселила його по голові хвилин з двадцять. Дивно, як їй не вистачило люті, щоб ухопити Вессла за гомілки, підняти й вибити з нього дух. А це було їй цілком до снаги: дівка була довготелеса й могутня, а Вессл — хирлявий коротун. Виставлені вперед зуби та вирячкуваті очиці якнайкраще пасували до його круглих щік, а на зріст він був менший навіть за того шмаркача Хлюпа, який мешкав у наметі, поставленому де не слід — в адміністративній зоні по той бік залізниці. У цьому наметі щоночі горлав уві сні Голодний Джо.

Адміністративна зона, в якій помилково поставив свого намета Голодний Джо, містилася в самому центрі розташування ескадрильї, поміж ровом, де пролягала залізнична колія, та чорним вибоїстим асфальтовим шосе, що збігало з пагорбів. На шосе завжди можна було підібрати не дуже зугарних, трохи щербатих, але грудастих і завжди усміхнених дівчат і, пообіцявши підвезти їх, тут же з’їхати з дороги і лягти в бур’яні. Йоссар’ян не пропускав жодної такої нагоди, але їх у нього було куди менше, ніж того хотілося Голодному Джо, котрий завжди міг добути джип, але не вмів водити.

Намети нижніх чинів стояли по той бік шосе, поблизу літнього кінотеатру — осередку повсякденної культурної програми для приречених на смерть. Тут з вечора в вечір на складанім екрані стиналися в безглуздих бойових сутичках чиїсь недоладні війська, і в той же самий день тут могла виступити також і чергова трупа армійської Служби організації дозвілля.

Трупи СОД регулярно надсилав до них генерал X. X. Штирхер, котрий на той час уже перевів свою штаб-квартиру до Рима і тепер, власне, не мав іншої можливості дошкулити генералові Бидлу. Генерала Штирхера треба було стерегтися. Це був жвавий, приємний у поведенції, вельми педантичний генерал, він знав, чому дорівнює довжина екватора, і завжди писав «кількісно зросло», коли мав на думці «збільшилося». Одне слово, він був невиправною дубиною, і краще за всіх це розумів генерал Бидл, якого довів до нестями останній циркуляр генерала Штирхера — про те, щоб усі намети на Середземноморському театрі воєнних дій переставили паралельними рядами: так, щоб кожний із них був шанобливо повернений фасадом до могили Джорджа Вашінгтона. Генерал Бидл, командир бойового з’єднання, вважав цей наказ за лайно собаче. Тим більше, що генералові Штирхеру було, чорт забирай, зась до того, як ставити намети в дивізії генерала Бидла! Та між двома воєначальниками розігрався запеклий юридичний диспут, який, завдяки колишньому рядовому першого класу Зелензимові, завершився на користь генерала Бидла. Колишній РПК Зелензим був штабним писарем двадцять сьомої повітряної армії, він поклав край конфлікту тим, що почав кидати всі депеші генерала Штирхера в кошик для сміття: як на його смак, у них було забагато води. Зате погляди генерала Бидла, висловлені менш кучерявим стилем, припали до серця колишньому РПК, і він передавав їх по інстанціях у цілковитій відповідності зі статутом. Таким чином, генерал Бидл переміг «у зв’язку з неявкою противника».