Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

Щоб якось відновити втрачений престиж і взяти реванш, генерал Штирхер почав виряджати значно більше концертних бригад СОД, ніж доти, і доручив полковникові Паршілу, під його особисту відповідальність, забезпечувати належний ентузіазм глядачів.

Але в Йоссар’яновім полку ентузіастів явно бракувало. Зате в Йоссар’яновім полку помічалося збільшення кількості таких рядових, сержантів та офіцерів, які по кілька разів на день з’являлися в канцелярії, в сержанта Трезора, і понуро запитували, чи не прийшов ще наказ відправити їх додому. Всі вони мали на рахунку по п’ятдесят бойових вильотів. Зараз таких цікавих стало значно більше, ніж тоді, коли Йоссар’ян тікав до шпиталю, і жодний так і не дочекався того наказу. Всі хвилювалися й гризли собі нігті, всі мали жалюгідний, неприкаяний вигляд і посувалися боком, наче краби. Вони чекали, поки з Італії, із штабу двадцять сьомої повітряної армії, надійде наказ про відправку до тихої, безпечної домівки, а поки що їм не залишалось нічого іншого, як психувати, гризти нігті й по кілька разів на день понуро плентати до сержанта Трезора й питатися, чи не надійшов наказ про відправку додому.

Вони не приховували своєї нетерплячки, бо з власного гіркого досвіду знали, що полковник Пескарт щохвилини може знову збільшити норму вильотів. Їм зоставалося тільки чекати, от і все, лише Голодний Джо, щоразу, як відлітав нову норму, спромогався заповнити своє дозвілля. По-перше, ночами його мучили кошмари, і він горлав уві сні. По-друге, він бився навкулачки з Хлюповим кошеням і майже завжди виходив переможцем. По-третє, в нього був фотоапарат, і на кожному концерті СОД він сідав у першому ряду й націлював об’єктив під спідницю золотоволосій співачці з величезними грудьми, від яких, здавалося, от-от лусне всіяна блискітками блузка. Щоправда, знімки в нього ніколи не виходили.

Полковник Паршіл — права рука генерала Штирхера, міцний, рум’яний чолов’яга, — до війни працював управляючим різними торговими фірмами і показав себе як спритний, жорсткий, нещадний менеджер. Гіршого управляючого годі й знайти. Полковник Паршіл був такий поганючий управляючий, що став, як то кажуть, дуже бажаним у всьому цивілізованому світі, чи то пак на Уолл-стріті, між Беттрі-парком і Фултон-стрітом. Його навперебій заманювали до себе фірми, які прагнули зазнати збитків заради зниження проценту податків. І справді, коли йшлося про термінове анулювання податкових зобов’язань, надійнішого за нього не було, хоча за послуги свої Паршіл правив дуже дорого, бо не завжди так просто посадити солідне підприємство на мілину. Адже йому доводилося братися до діла, коли справи фірми йшли якнайкраще, і неухильно доводити її до фінансового краху, а забезпечити банкрутство — річ дуже й дуже складна, навіть якщо маєш своїх людей у Вашінгтоні. Потрібні були місяці напруженої праці в напрямку бездоганно хибного планування. Ти можеш усе заплутати, розладнати, припуститися ряду істотних недоглядів, ущент прорахуватися, відкрити всі затички для відпливу капіталів, а коли вже радієш, що діло зроблено, уряд усе одно раптом підкине фірмі якесь озерце, або лісок, або нафтоносний райончик, і вся робота йде нанівець. Та хай там хоч які перешкоди, а на полковника Паршіла можна було цілком покластися, коли вимагалось довести до ручки най квітучіше підприємство. Він досяг усього сам, без будь-якої сторонньої допомоги, і за свої постійні невдачі міг спокійно завдячувати лише самому собі.

— Вояки! — спроквола, ретельно витримуючи паузи, заговорив полковник Паршіл перед особовим складом Йоссар’янової ескадрильї.— Ви — американські офіцери. І немає у світі жодної іншої армії, офіцери якої могли б сказати про себе те саме. Подумайте про це!

Сержант Туз негайно подумав про це і чемно повідомив полковника Паршіла, що він звертається зараз до рядового та сержантського складу, а офіцери чекають на нього в тому кінці бази, там він їх і знайде. Полковник Паршіл жваво подякував сержантові Тузу і, сяючи від самовдоволення, рушив до того кінця бази. Його переповнювала горда свідомість, що двадцять дев’ять місяців військової служби аніскілечки не притупили його феноменальної нездарності.

— Вояки! — спроквола заговорив він до офіцерів, ретельно витримуючи паузи. — Ви — американські офіцери! І немає у світі жодної іншої армії, офіцери якої могли б сказати про себе те ж саме. Подумайте про це!

Він зачекав хвилинку, щоб дати їм час подумати.