Василь Биков - Піти й не повернутися

— Стараються, сволота. Для великої Німеччини.

Вони ще трохи постояли, вслухаючись у вітряну тишу, стурбовані питанням: що робити далі, куди податися? Рибак усе придивлявся туди, де у півтемряві зникала дорога, а Сотников одвернувся од вітру і дрібненько тихо дрижав: його морозило.

— Виходить, туди не поткнутися, — вирішив Рибак і потоптався на рипучому снігу. — Як ти, нічого? Може, давай лощинкою пройдемо. Тут десь за кущами має бути ще сільце.

— Давай — умисне байдуже знизав плечем Сотников. Йому справді все одно, аби тільки не стояти на морозяному вітрі й мати в надії хоч який-небудь вогник, що світив би попереду. Почуття його тупіли, огорталися примарною пеленою, як і раніше, паморочилася голова. Усі його зусилля йшли на те, щоб не спіткнутися, не впасти, бо тоді він навряд чи підведеться.

Вони звернули з дороги і пішли по сніговій цілині туди, де широкою латкою темнів уночі чагарник. Сніг на косогорі спочатку був неглибокий, по кісточки, але чим далі, тим глибшав, особливо у лощинці. Правда, лощинка була неширока, вони швидко перейшли її і попростували уздовж смужки чагарника, але близько не підходили до нього. Сотников тут був уперше, нічого не знав і покладався на Рибака, який тутешні місця облазив ще восени, коли їхній загін збирав свої сили у Гнилому болоті. Почавши з невеликої диверсії на дорозі, цей загін потім перейшов до більш ризикованих справ — підірвав міст на Іслянці, спалив льонозавод у містечку але після вбивства якогось поважного чиновника з Німеччини німці розлютувалися. Наприкінці листопада три роти жандармів оточили Гниле болото і почали облаву, з якої загін ледве вирвався тоді в сусідній Борковський ліс.

Сотников у той час був далеко звідси і навряд чи думав про партизанів — він вважав своїм обов'язком пробитися до фронту. Дванадцять діб він пробирався з-під Слоніма від річки Щари з невелгчкою групкою хлопців-артилеристів, які уціліли з усього колись могутнього артилерійського полку Ллє на Березині під час переправи вони мало не всі були розстріляні із засідки, а хто уцілів або не пішов на дно, потрапив у полон до німців.

То були гарні хлопці, його вихованці: навідники Токарев і Головня, взводний молодий лейтенант Конкін, його старший на батареї, з яким вони цілий рік на «відмінно» виконували усі батарейні стрільби. Саме цьому Конкіну він зобов'язаний значною мірою і за свій передвоєнний успіх, і той значок «За відмінну артилерійську стрільбу» — предмет його скромної честі. Так, хороша була батарея, скільки подяк від начальства висіло на її стенді в ленінській кімнаті — за майстерність і вправну стрільбу, за різні інші успіхи в бойовій підготовці.

А на війні все склалося інакше. Сталося так, що в розпорядженні їхньої батареї лишилося кілька лічених секунд, і найбільшу користь принесли ті, хто не розгубився, спритніше встиг зарядити, хто просто виявився дужчим…

Рибак досить упевнено прямував попереду, тримаючись ближче до лісу. Сніг тут був неглибокий, розтоптані валянки Сотникова, що недавно дісталися йому від убитого партизана з місцевих, рівно шурхали по сніговій поземці. Добре, що зараз їм треба було йти вниз, вітер Дув у плечі, місяць тьмяно світив на небосхилі. Як і досі, було дуже морозяно і холодно, аж стислося, заніміло усе всередині. Здається, ніколи в житті Сотников так не страждав од холоднечі, як цієї ночі. Від утоми і монотонного шурхання ніг у голову його лізла мішанина випадкових образів, напівзабутих облич, навіть окремі сцени-примари мигтіли в очах, і він уже не міг визначити — були це спомини чи марення. Можливо також, що це репродукується пережите ним, його минуле, що тепер здавалося привиддям, та воно мало схоже на звичне, реальне життя.

Найгірше для Сотникова було те, що це був його перший і останній бій на фронті, до якого він готувався, мабуть, з того першого дня, коли його призвали на службу. Підпорядкована йому грізна техніка чекала його команд, були снаряди, напоготові їхала натренована за багато місяців гарматна обслуга, попереду рухалася бойова охорона — усе, як і належить згідно з бойовими статутами… Те пригадувалося зараз Сотникову як страшний примарний сон, і хоч потім на його долю випало немало тяжких боїв, той перший йому неможливо забути ніколи.

… Вони рухалися четвертий день.

Четвертий день довжелезна колона артполка металася на лісових дорогах то на південний захід, то на південь, одного разу її навіть повернули мало не в тил, на північ. Трактори своїм нестихаючим ревінням оглушали навколишню місцевість, од перегріву кипіла вода в радіаторах, пилюга і піт засліплювали очі бійцям. З самого ранку до смеркання над ними висіла німецька авіація, «юнкєрси» без кінця скидали на них фугасні бомби, все було засипано піском, смердюче горіли тягачі, неушкоджені об'їжджали їх — колона не зупинялася. Бійці зі станин і тракторів безладно шкварили вгору з гвинтівок, але користі від тієї стрілянини було мало. Вони навіть не змушували літаки піднятися вище, і ті гасали над дорогою, ледве не зачіпаючи верхівки посадок. Сотников сидів на головному тракторі і, як порятунку, як найбільшого щастя, чекав команди звернути з цієї проклятої дороги, розвернутися і вийти назустріч німцям. Він би обрушив на їхні голови таке, що їм і не снилося. Але не було команди зупинитися, полк усе їхав і їхав, і кожні дві години над ним розвантажувалися нахабні «юнкерси», від яких уся ця наземна вогнева могутність була беззахисною.