Василь Биков - Піти й не повернутися

Дожувавши усе із жмені, Рибак обвів поглядом напарника:

— Ну, як ти? Якщо дуже кепсько, топай назад. А я, може, кудись у село підскочу.

— Один?

— Один, а що? Не повертатися ж з порожніми руками.

Сотников помовчав, пересмикнувся від холоду — на місці почав проймати мороз. Йому було холодно, усі нутрощі стиснудися в крижаній знемозі. Щоб зберегти рештки тепла, він глибше насунув на вуха пілотку і щільніше загорнувся в шинелю.

— Чому ти шапки якоїсь не дістав? Хіба зігріє ця пілотка? — з докором сказав Рибак.

— Шапки ж не ростуть у лісі.

— Зате в селі у кожного мужика шапка.

Сотников одказав не зразу:

— Що ж, із мужика здирати?

— Обов'язково здирати? Можна і ще якось.

— Добре, пішли! — урвав розмову Сотников.

Вони рушили від колодязя і крізь проломину в плоті вийшли в поле. Сотников ураз зсутулився, глибше втягнув у комір маленьку голову в пілотці. На ходу вже Рибак висмикнув із-за пазухи забруднений вафельний рушничок і обернувся до Сотникова.

— На, обмотай шию. Тепліше буде.

— Та гаразд…

— На, на. Він, знаєш, як шарфик, гріє, — наполягав Рибак, тримаючи у витягнутій руці рушничок, кінці якого одразу заметляв вітер. Сотников зупинився, затиснув між колінами гвинтівку і задубілими негнучкими пальцями товсто і незграбно обкрутив простуджену шию.

— От і добре. Давай рвонем в Озерище. Тут недалеко, версти зо дві. Що-небудь роздобудемо, не може бути…

У полі було ще холодніше, ніж у лісі. Назустріч дув пругкий, не сильний, але досить морозний вітер, од нього болем заходилися набряклі без рукавиць руки — як Сотников не ховав їх то у кишені, то в рукави, то за пазуху — все одно мерзли. Обморозитися було дуже просто, особливо обличчя, та й руки; за ноги він був спокійніший — ноги на ходу грілися. Щоправда, на правій оніміли, не відчувалися два пальці, але вони німіли завжди від холоду і звичайно боліли в теплі. А втім, на холоді нило все його простуджене тіло, яке сьогодні почало ще й трусити.

Добре, що сніг у полі був твердий чи неглибокий — вони йшли майже усюди зверху, тільки місцями провалювалися то однією, «то другою ногою, ламаючи затверділу від морозу снігову скоринку. Орієнтувалися по чорнобилю, що понад обніжком — із косогору вниз. Позаду з темряви волоклися два шнурки їхніх слідів. У полі було видніше, ніж у лісі, сірі примарні сутінки розсунулися ширше, довкола внизу тремтіли на вітрі стеблинки чорнобилю, там і сям чорніли одинокі польові деревця. За чверть години попереду, мабуть, у лощинці, засіріли якісь кущі — лоза чи якийсь чагарник понад річечкою.

Відверто кажучи, Сотников почував себе дуже погано: стала паморочиться голова, часом навіть щось провалювалося — зникало в пам'яті, й тоді на деякий час він забувався, де він і куди йде. Мабуть, справді слід було вернутися або краще зовсім не вирушати з лісу, та він просто не вірив, що можна захворіти. Ще цього бракувало на війні — хворіти! Ніхто у них не хворів так, щоб звільняли від завдань, та ще таких простих, як оце. Кашляли, простуджувалися багато хто, але простуду не вважали за серйозну хворобу. І коли там, біля вогнища на болоті, командир назвав його прізвище, він був готовий, а коли дізнався, що по харчі, так аж зрадів, тому що був, як і всі, зголоднілий, хотів під'їсти, до того ж — заохочувала можливість погрітися якусь годину в хатнім теплі.

І от погрівся.

У лісі було краще, а тут, на вітрі, він зовсім погано відчув себе й аж злякався, що може впасти, так паморочиться в голові; од слабості його хитало. Рибак попереду завзято шерхотів чобітьми у снігу; весь час він нетерпляче рвався уперед, і Сотников відставав. У грудях йому було гаряче, спина його між лопатками мокріла від холодного поту, і він думав — хоча б не схопити запалення легенів.

— Ну, як ти Рибак зупинився, зачекав його, і від цієї коротенької уваги і запитання, на яке не обов'язково було й відповідати, в Сотникова на мить потепліло в душі. Сотников відчув, як просто було перетворитися з напарника на тягар, і найбільше побоювався саме цього, хоча знав, що коли станеться найгірше, — вихід для себе знайде сам, не обтяжить нікого. Навіть і Рибака, на якого, здається, можна було покластися. Після недавнього переходу шосе, коли їм довелося прикривати рештки їхньої групи, вони якось поволі зблизилися й усі наступні тяжкі дні трималися разом. Певно, тому разом вирушили і на це завдання.