Василь Биков - Піти й не повернутися

Клуньки в нічній сірості все ще не було видно, не видно було й інших будівель, зате кілька подихів вітру звідтіля, з поля, принесли гіркувато-їдкий запах згарища. Спочатку він подумав, що, може, це здалося, можливо, смердить звідкись із лісу, і пройшов ще сотню кроків, з усієї сили намагаючись побачити крізь чагарник звичайно засніжену стріху клуньки. Але марно: клуньки не було. Зате ще дихнуло згарищем — не свіжим, з димом чи з вогнем, а холодним гаривом від згаслого вугілля і попелу. Зрозумівши, що не помиляється, Рибак упівголоса вилаявся і майже підтюпцем пробіг кілька кроків, поки обіч дороги не побачив пліт.

Пліт був на місці, хоч і поламаний, без верхніх ворин; кілька пар похилених, перев'язаних лозиною кілків косо Стирчали в землі. Тут, за картоплищем, стояла колись та сама клунька, а тепер був лише сліпучо-білий сніговий пагорок, з-під якого місцями виступало, бугрилося щось темне — недогорілі головешки, чи що? Далі, на тому місці, де була хата, теж громадилося засніжене груддя з недоладно оголеною і задимленою піччю, а там, де колись стояли хлівці, не розібрати було — очевидно, не лишилося й недогарків.

Рибак спинився і так стояв біля плоту, без упину лаявся в душі, не знаючи, що робити і що думати. Не вірилося навіть, що це той самий хутір, до якого вони навідувалися восени. Перед його очима постало колишнє людське житло з його непоказним селянським затишком. У хаті коло печі поралася баба Мелашка, пекла деруни, а вони сиділи без чобіт на лежанці й пересміхалися з Любкою, що пригощала їх сушеними горіхами. Горіхи ті, як і деруни, і сама Любка, особливо подобалися Булахову, балакучому бійцеві з прикордонників — кілька чоловік із них приєдналися перед тим до загону. Тепер уже з прикордонників не лишилося жодного. Він навіть не знав, коли зник Булахов, — він тільки сподівався на короткочасний притулок в цю холодну ніч і хотів під'їсти. Але їх випередили на якийсь тиждень, не більше — він це визначив точно.

Тим часом ззаду підійшов Сотников, який теж зрозумів усе і від такої новини спохмурнів, мабуть, не менше за товариша. Не промовивши й слова, він мовчки спинився і дивився на засніжені рештки колишньої хутірської садиби. Рибак переліз через ворину і пройшов двором до печі, що сиротливо, одна на весь хутір, стирчала з грудомах, покрита очіпком свіжого снігу. Було дивно й незвично бачити на ній цей сніг, який щільним шаром лежав і на припічку і навіть замурував челюсті. Комина печі не було, мабуть, обвалився під час пожежі й тепер разом із головешками незграбною купою громадився під снігом.

— Сволота! — вилаявся Рибак.

За ним на чистий сніг подвір'я вийшов Сотников, самотньо постояв трохи і підійшов до колодязя. Колодязь, напевне, тут був єдиним, що збереглося від пожежі. Цілий був і журавель, високо задерта жердина якого тихо погойдувалася на вітрі.

Рибак походив туди-сюди по подвір'ї, копнув чоботом порожнє діряве відро, що валялося на землі, поторкав обід напівзаметеного снігом зламаного колеса. Більше тут не було чим поживитися: те, що не знищив вогонь, мабуть, підібрали люди. І нікого вже тут не було, навіть не лишилося слідів ніг людей, самі тільки вовчі чорніли за плотом — певно, вовк теж мав якісь свої надії на хутір. Зрозумівши нарешті, що треба шукати іншого виходу, Рибак вернувся до колодязя.

— Ну, що ти на це скажеш?

— Виказав хтось. Звісно — при лісі, — сипло озвався біля колодязя Сотников і, мерзлякувато повертаючись од вітру, боком притулився до цямрини. В його грудях щось тихенько рипіло, як у зіпсованій гармошці. Рибак, помовчавши, сунув руку в кишеню шинелі й там під набоями і різним дріб'язком набрав жменю пареного жита — решту того, що лишилося з його сьогоднішньої харчової норми.

— Хочеш?

Без особливої готовності Сотников простяг руку, в яку Рибак відсипав зі своєї жмені. Обидва мовчки пожували запарки.

— Підрубали, називається!

Рибак розумів, що починало всерйоз не щастити, друга ця невдача злістю й роздратуванням озвалася в його почуттях. І не так важливо було те, що самі лишилися голодні, — більше пригнічувала думка про тих, на болоті, що гибіли зараз на холоднечі й чекали їх з будь-якими харчами. За тиждень боїв і біганини в лісах люди надто виснажилися, зголодніли, декого поранило, трьох несли з собою на носилках. А тут карателі обклали так, що ніде й приткнутися, тільки оцей краєчок болота і лишився ще не закритим. Але сюди далеко не сунешся — за три кілометри містечко з гарнізоном, патрулі на дорогах, поліція і до того ж безлісся — туди їм дороги немає.