Василь Биков - Піти й не повернутися

У полі на снігу було світліше й далі видно, а тут, у темнуватих сутінках двору, він не одразу збагнув, що на дровітні — жінка. Тепер вона уже не рубала, а тихо чогось колупалася там і злісно бурмотіла сама до себе. Зачувши їхні кроки, жінка здригнулася, кинула сокиру і аж ойкнула.

— Тихо, матусю!

Вона стояла зовсім розгублена — маленька літня жінка в хустці — і не могла вимовити слова. Рибак насторожено зиркнув на хатні двері, ті були зачинені, у дворі начебто більше нікого не було. А проте він не дуже й боявся і позирав навкруги для певності. Він уже зрозумів, що у цьому селі спокійно; поліцаї, мабуть, засіли за самогонкою, а німці навряд чи тут появлялися.

— Ой боженько, наполохалась я. Ой господи…

— Гаразд, годі хреститися. Поліцаїв у селі багато?

— А немає поліціянтів. Був один, та в містечко перебрався.

— Так, — Рибак пройшовся по двору, виглянув із-за рогу. — Село як зветься?

— Лісини. Лісини село, — зосереджено і ще не опам'ятавшись од переляку, сказала тітка. Сокира її глибоко стриміла в сукуватому ялиновім поліні, яке вона, очевидно, марно хтаралася розколоти навпіл.

Рибак одразу прикинув, що зовсім непогано було б тут і отоваритись: підхід — вихід зручний, на дорозі клуня, лісок, вони добре затуляють од чужого ока. Цікаво тільки, чим можна поживитися на цій садибі.

— Хто ще дома є?

— Так одна ж я, — швиденько сказала тітка.

— І більш нікого?

— Авжеж. Одна й живу, — жалісливо мовила тітка, дуже пильно стежачи за його рухами — намагалася розгадати таємничу мету нічної появи гостей.

Але Рибака це мало цікавило і мало розчулювало — і її сумовито-жалісливий тон, і те, що вона одна. Він уже знав цей звичай сільських жінок — розжалобити його було важко. Він уже вивчав обстановку на подвір'ї — побачив розчинені двері у хлівець і зазирнув у його глуху, повну гнойового смороду пітьму.

— Що, порожньо?

— Авжеж, порожньо, — з болем підтвердила жінка, не відходячи од сокири. — Забрали геть-чисто все.

— Хто забрав?

— Відомо ж хто. Як у матері червоноармійця. Щоб вони подавилися.

Якщо жінка кляне — значить, можна повірити. Рибак тихо закректав: натрапив, але не на те, доведеться шукати ще десь. Звичайно, можна б дещо знайти і в цієї бідолахи (курку чи порося), але не до нитки ж оббирати її, і без того вже пограбовану німцями.

Сотников, зсутулившись, журливо чекав під стіною, а Рибак повернувся до тітки.

— Що, розрубати не можеш Жінка здогадалася враз, що він допоможе, і, зрадівши чоловічій силі, немов скинула із себе насторожену похмурість.

— Та ось, хай йому трясця, загнала — не висмикну. Звечора б'юся — ні туди, ні сюди.

— Ану дай!

Рибак закинув за спину карабін і обома руками узявся за гладеньке сухе топорище. Хекнувши, хльостко ударив поліно об колоду, потім ще. Бив цілко, з приємністю і знайомою вправністю, відчуваючи силу в руках і звичну з юнацьких років хватку, коли такими зимовими вечорами рубав із батьком чи сам дрова. Пиляти не любив, а рубати завжди був готовий з приємністю, виявляючи всю свою хвацькість у цій споконвічно чоловічій праці.

За четвертим ударом поліно розпалося, криво оминувши сук. Він розколов ще половинки і поклав сокиру.

— От спасибі, синку! Дай боже тобі здоров'ячка, — лагідно дякувала тітка.

— Подякою не відбудешся, матінко. Харчі які-небудь маєш?

— Харчі? Які ж харчі? Картопелька є. Дрібненька, правда. Коли що, заходьте, зварю затірки.

— Це що! Нам із собою треба. Худобину якусь.

— Га! Якби ж вона була.

— А там хто живе? — Рибак показав рукою через город, де за плотом біліла снігова стріха сусідньої будівлі. Здається, там топили в печі — вітер гнав на подвір'я запах диму.

— А там Петро Качан. Він старостою тепер тут, — простодушно повідомила тітка.

— Тутешній староста? Ти чуєш? — звернувся Рибак до товариша, що терпеливо стояв під стіною.

— Авжеж, поставили старостою.

— Негідник, га?

— Цього не скажу. Свій же чоловік.

Рибак, секунду поміркувавши, вирішив:

— Гаразд, пішли до старости. Він, напевне, багатіший.

Вони не стали шукати стежки, просто пролізли під воринами в огорожі, перейшли город і, оглянувши старий паркан, крізь дірку в ньому вилізли на старостине подвір'я.

Порядку було тут більше, відчувалася хазяйська рука: з трьох боків двір обступали будівлі — хата, хлів, якась легка повітка; у дворі збоку стояли сани з рештками сіна в рептусі — певне свідчення того, що господар дома. Під стіною хлівчика білів чималий штабельок підготовлених — напиляних і наколотих — дров.