Василь Биков - Піти й не повернутися

Стародавні, змуровані з величезних брил стіни замку, цей тяжкий, довжелезний, перекинутий через кам'яні сходи міст, широкі масиви зелені на схилах, височенний стовп каланчі поблизу, що підносився над містом, ясна річ, не могли йому не сподобатись, і він ладний був оглядати все це до вечора. А от Німан з такої височини зовсім не вразив Ігоря — звичайна, середньої величини, затиснута високими берегами, річка. Пригадується, озерні простори куди більше зворушували його почуття. Зате Янінка була в захопленні саме від Німану і, не стихаючи, щебетала біля його вуха:

— Поглянь, поглянь туди! Бачиш, яка течія? Бачиш, яка бистрина! Он там, під вербами, так і вирує! Ого! Тільки поткнися туди — закрутить, понесе, не виберешся.

Вони пройшли трохи назад і по тих самих гранітних східцях спустилися до річки. Ні, все-таки ріка була чудова, певно, з висоти він просто не роздивився як слід. На її правому березі зеленіла упорядкована, обсаджена деревами набережна, праворуч піднімалися величезні, повиті стежками схили з рештками фортечних стін угорі. Ріка, плавно вигинаючись, ховалася за недалекими урвищами, над якими темніла суцільна шапка верб, там же закінчувалося місто і далі синів хвойний ліс, за який сідало сонце. Вони помалу йшли вздовж Німану, і Янінка без упину говорила й говорила щось не дуже обов'язкове у ці хвилини вечірньої краси, а він думав, як усе-таки дивно влаштоване життя. До сьогоднішнього ранку він і гадки не мав про її існування на цій землі, випадково побачив у Барановичах, звернувся до неї жартома і, власне кажучи, безглуздо, так непристойно, як не повинен був звертатися молодий вихований чоловік. А тепер от, пробувши з нею день, він уже не знав, як бути далі — подальше життя без неї просто втрачало для нього будь-яку радість.

Вони довго йшли так по набережній і, коли сонце вже зовсім сховалося за зубчастою стіною лісу, повернули назад до міста. Слухаючи дрібний перестук її каблучків, Ігор невиразно відчув, як у його житті щось дивно переінакшується, набуваючи невідомого, але дуже важливого для нього смислу. І він був радий цьому, майже щасливий. Поряд ледь помітно струменіла блискуча гладінь Німану, береги, що так і клекотіли життям удень, помітно обезлюдніли, стомлені за день рибалки один за одним складали свої вудочки і йшли до міста. Поміж темним прибережним камінням тихо плюскали хвильки, ледь гойдалися чорні дерев'яні човни, від яких несло смолою. Здоровенні верби, звисаючи над набережною, кидали на неї густі сутінки, в яких один за одним зникали перехожі. Звідкись потягло солодкуватим запахом диму, долинало притихле вечірнє дихання міста.

В густій літній пітьмі теплої ночі Янінка трималася вільніше, мабуть, остаточно подолала те, що розділяло їх удень, і тепер ішла зовсім поруч, легенько торкаючись пальцями його ліктя. Якось непомітно для Ігоря вона перейшла на «ти» і він так само кілька разів сказав їй «ти», обом стало на диво просто; зовсім зникла ніяковість і незрозуміла натягнутість, яка цілий день тривала між ними.

Як тільки вони ступили під верби, в пітьму ночі, Янінка, нічого не кажучи, раптом побігла по трав'яному схилу кудись угору. Він зупинився в нерішучості, в голові майнула думка про хромові святкові чоботи, але дівчина з темряви підбадьорила його — давай, давай! — і сама швидко пробиралася між колючими кущами, дедалі вище на кручу. Він не бачив, що було вгорі, півнеба затуляло там щось надто схоже на розлогу крону дерева, та, відчувши в її голосі змовницький азарт таємниці, теж поліз у чагарник. Скинувши з ніг туфлі, Янінка видиралася все вище, гукаючи йому віддалеки напівголосно:

— Ось зараз ти побачиш. Зараз, зараз…

За якусь хвилину він подолав найстрімкіше місце і хоч подряпав до крові руки, виліз на край неширокої, обнесеної штахетами тераси, від гладкого каміння якої приємно пашіло ще денним теплом. Поряд, закривши половину неба, височіло могутнє старе дерево і височіла стіна якоїсь будівлі. Довкола було тихо і темно, знизу, із-під верб, ледве долинав плескіт Німану, пахло вапном від стін і кропом з недалеких, певно, городів.

— Ну, ти зрозумів? Ти зрозумів, що це таке?

— А що?

— Коложа — от що! Дванадцяте століття, ти зрозумів?

— Тепер зрозумів. Але як подивитися…

— Побачиш! — просто запевнила Янінка. — Встигнеш. А зараз іди сюди…

Вона знову метнулася в темряву, легко пролізла крізь негусті штахети огорожі, пірнула в пролом стіни, і її світла кофточка зовсім зникла в темряві. Щоб не відстати, Ігор поспішив слідом і незабаром опинився в невеликому глухому, порослому травою дворі. Небо тут цілком затуляли дерева, було темно, і в цій темряві ледь угадувалася сіра стіна рядом. Прислухаючись до тиші, поруч завмерла Янінка. Навкруги було тихо, як у склепі, й вона наблизилася до низеньких дверей у ніші. Поставивши долі туфлі, Янінка потягла до себе двері й по-змовницьки шепнула Ігореві: «Лізь!» Той ледве протиснувся у вузьку щілину, потім зсередини так само притримав двері, щоб пролізла Янінка. Коли опинилася поруч, двері самі зачинились, і обох огорнула така темрява, що він зовсім перестав бачити дівчину і, щоб не загубити, легенько притримував її за плече. У настороженій тиші вгорі щось заворушилося, залопотіло. Янінка здригнулася і відразу ж стала заспокоювати Ігоря: