Василь Биков - Піти й не повернутися

— А то давай з нами. До Белостока!

Дівчина машинально поправила на тонкій шиї косинку, знову окинула поглядом обличчя двох одягнених у нове військове обмундирування хлопців, і на її устах уже стрепенулася легка усмішка, що засвідчила зміну її настрою.

— А мені в Гродно.

— Який збіг! — жартома здивувався Івановський. — Нам так само. Поїдемо разом!

Вона не змусила себе умовляти, підхопила валізку, що стояла біля ніг, і спритно вчепилася за поручень. Івановський підтримав її. Тамолко відступився, і трохи збентежена таким поворотом справи, нова пасажирка зійшла на площадку вагона.

— Квиток, квиток, громадяночко! — зажадав одразу ж метушливий дядько-провідник, який із прапорцями в руках поспішав до виходу.

— Є, є квиток! Усе гаразд! — тоном, що не викликав найменшого сумніву, відповів Івановський, протискуючись попереду неї у вагон.

Він повів дівчину в п'яте чи шосте купе, де вони розмістилися з Тамолком, сам ніс у руках її валізку, що здалася йому надто легкою, скоріше за все порожньою. Іззаду слідом пробирався Коля, і дівчина мовчки йшла між ними, кидаючи на всі боки зніяковілі, трохи збентежені погляди.

— Ось, будь ласка. Можете займати мою. Я полізу нагору, — гостинно запропонував Івановський свою нижню полицю і поставив на неї валізку. Дівчина слухняно підсіла до вікна й не відразу, подолавши явну збентеженість, тихо сказала:

— А в мене квитка немає.

— Що, не вистачило?

— Украли…

— Як?

— Вночі. В поїзді з Мінська.

Це вже гірше. Здається, вони брали на себе трохи завелику відповідальність, порушуючи суворий порядок залізниці, за що могло нагоріти обом. Але й відступати не годилось. Ігор зиркнув на Миколу і прочитав на його грубуватому, завжди похмурому обличчі рішучість стояти на своєму. Справді, чи можна було тепер допустити, щоб скривдили того, хто так простодушно й довірливо пішов за ними?

— Нічого. З провідником домовимось.

Але домовлятися мусили не тільки з провідником, а ще й з ревізором, і з бригадиром поїзда, і переговори ці скінчилися тим, що на якійсь станції, де незабаром спинився поїзд, Івановський збігав у вокзальну касу й ледве встиг оформити квиток на вже зайняте дівчиною місце. Квиток був до Гродно, і дівчина скоро повеселішала, навіть усміхатися стала. Вона виявилася балакучою і взагалі приємною дівчиною, не без гумору розповіла їм про свої дорожні пригоди. З'ясувалося, що вона живе у Гродно, а в Мінськ їздила до родичів, яких ніколи не бачила, і сталася отака біда у вагоні. В неї геть усе вигребли з валізки, крім того, забрали плащ, жакет і, зрозуміло, всі гроші. Та ось її врятовано, і тепер вона дуже вдячна обом за їх великодушну допомогу.

— Дрібниці, про що тут говорити! — відбувся жартом Івановський і перевів розмову на інше. — А ви давно живете в Гродно?

— Там і народилася.

— Ого! Значить, тутешня?

— Звісно.

— А так добре розмовляєте по-російському?

— У нас дома завжди говорили по-російському. В мене батько росіянин і тітка, його сестра, також росіянка. А мама полька.

— А де ви навчалися?

— У польській гімназії. Російських у нас не було.

— А як вас звати? — все більше цікавився Ігор.

— Янінка. А вас — якщо не військова таємниця? — майже кокетливо усміхнулася дівчина.

— Мене Ігор, а його?

— Микола.

— У мене дядько, що в Мінську, теж Ігор. Ігор Петрович. А ви до нас служити їдете Тут вони переглянулися, це справді до певної міри стосувалося військової таємниці, легко, проте, розгаданої попутницею. Але що тут було критися? Спраді, тиждень тому, після закінчення училища, вони отримали призначення в армію, штаб якої розміщувався в оцьому її Гродно.

— Мабуть, що так, — непевно сказав Івановський. — А що це Гродно — непогане містечко?

— Дуже гарне місто. Не пошкодуєте.

— Думаєш, нас у Гродно залишать? — з властивим йому скептицизмом сказав Тамолко, — Запхають у якийсь лісовий гарнізон.

— О, так у лісі ж чудово! У нас такі ліси! Диво! — захоплено вигукнула Янінка.

Івановський змовчав. Його думка про ліс, навіть дуже мальовничий, не збігалася із захопленнями цієї дівчини. Бувало, в училищі оті багатомісячні перебування у літніх таборах і оті ліси, поля, вся ця віддаленість од постійного місця проживання з його хай навіть непридатним, але налагодженим побутом так набридали під осінь, що найрозкішніша природа ставала нестерпною — хотілося в місто. Правильно хтось сказав, що військові не помічають природи, для них більш важлива погода.