Василь Биков - Піти й не повернутися

Про батька Івановського знайомі говорили різне, по-різному ставився до нього син, але все одно це був батько, який посвоєму любив єдиного сина, бажав йому тільки доброго, радів його майбутньому військового. І от дорадувався. Останнього листа від нього Івановський отримав в училищі, перед випуском, на початку червня; батько тоді був під Белостоком, усе в тому ж прикордонному загоні, а Ігор отримав призначення в Гродно, в розпорядження армійського відділу кадрів, і сподівався, що вони незабаром зустрінуться. Ігор навіть не відписав батькові на листа, а потім уже й відписувати стало нікуди. Де він, жйвий чи ні? Ніхто йому сказати не міг, та й запитати не було в кого. Видно, з батьком Івановського все назавжди покінчено, надії на зустріч не лишилося ніякої.

Так само, як і з його Янінкою.

Дивно, але ту страшну розлуку з дівчиною він переживав куди важче й болісніше, аніж довічну, певно, розлуку з батьком. Правда, потім, у боях, у кривавій метушні фронтових буднів, часто забував про неї, щоб зовсім несподівано де-небудь на ночівлі, в спокійну хвилину, перед тривожною невідомістю бою, раптом згадати до щемкого болю в серці. Він нікому не розповідав про це своє перше і, мабуть, останнє, дуже коротке кохання. Знав — у інших було не краще. Хто на війні не переживає, не сохне, мучиться від розлуки з коханою, матір'ю, дружиною чи дітьми… Розлуки мучили, пекли, болем гризли солдатські серця, і ніхто не міг нічого вдіяти, щоб якось полегшити цей біль.

… Здається, він знову поринув у забуття — заснув або просто принишк на болісній грані між життям і смертю, а коли отямився, то лазня майже потонула в сутінках. Він уже не дивився на годинника, час для нього тепер утратив своє початкове значення, стан Івановського погіршав. Лейтенант часто й неглибоко дихав, ледве переборюючи задишку, вранішні дрижаки змінилися пітливою лихоманкою. Опам'ятавшись, він обвів довкола очима, угледів Пивоварова, що сидів на перекинутому дерев'яному відерці біля віконця і гриз сухаря. Віконце, мабуть, потіло від його дихання, і боєць раз у раз витирав шибку рукавицею.

— Що там? — розплющив і заплющив очі лейтенант.

— Одне і те ж. Нікуди не йдуть, гади.

Не йдуть, — отже, в село не поткнешся. Тоді куди ж, окрім села, тепер можна поткнутися? В полі буде гірше, аніж у цій лазні, в полі його доконає мороз. Але і в лазні навряд щоб вони дочекалися чого доброго.

Чорт, потрібні лижі, даремно він покинув їх у тому селі. Хоча там, під обстрілом, було не до лиж — там рятували голови. Але тепер ось без лиж вони просто не могли нікуди податися з цієї лазні.

Зрештою, йому вже байдуже, лижі йому не будуть потрібні. А Пивоварову вони просто необхідні. Без лиж бійцеві ніяк не добратися до лінії фронту — на першому ж кілометрі дороги його схоплять німці.

— Пивоварчику, як гадаєш, до того села далеко?

— Якого села?

— Ну того, вчорашнього.

— Може, кілометрів зо два.

Виявляється, так близько, а йому вночі здавалося, що вони втекли од нього кілометрів на п'ять, не менше. Хоча міра відстані й часу, мабуть, втратила для нього своє значення, кожен метр шляху і кожна хвилина життя неймовірно подовжувалися його муками, спотворюючи нормальне людське сприйняття їх. Напевно, тепер йому треба більше покладатися на Пивоварова.

— А що треба, товаришу лейтенант? — запитав боєць.

— Сходити по лижі. Вночі. Може, німці не підібрали.

Пивоваров хвилину мовчав, щось прикидаючи, потім, зітхнувши, відказав:

— Що ж, сходжу. Хай тільки стемніє.

— Ага. Треба, знаєш…

— Ну. Тільки ви… Як ви тут?..

— Як-небудь. Я зачекаю.

Ще не зовсім стемніло, але боєць підвівся, почав збиратися в дорогу. Передусім він стяг з ноги кирзовий чобіт і перемотав онучу. Потім витяг із речмішка два сухарі, засунув їх у кишеню штанів; речмішок переставив ближче до Івановського.

— І це… я автомат візьму — добре?

— Візьми.

— З автоматом, знаєте… Якось більше впевненості.

Лейтенант бачив, Пивоваров не міг стримати радості, взявши до рук таку зброю, про яку мріяв кожен боєць на фронті. Автомати ще тільки надходили у війська, піхота була майже уся озброєна гвинтівками. Івановський сам одержав автомат лише напередодні виходу, коли генерал, роздобрившись, наказав своєму коноводу передати автомат лейтенантові. Зрозуміло, що в їхньому становищі зброя важила багато, на одвічній силі зброї трималися тепер мізерні їхні можливості.

— А гвинтівка хай тут побуде.

Лейтенант не заперечував, і Пивоваров зняв з ременя обидва брезентові підсумки, брязнув обоймами і поклав їх на підлогу біля лавки.