А проте в наївному захопленні Янінки була така щирість, що Івановський усміхнувся і ладний був уже полюбити перший-ліпший Гродненський ліс. І взагалі щось у ній дедалі більше йому подобалося, в оцій жвавенькій, досить вродливій, з кокетливо розсипаними на чолі світлими кучерями дівчині в простенькій строкатій сукенці. Йому вже соромно було за свій фривольний жарт на вокзалі у Барановичах, за нетактовність, пробачити яку дівчина могла хіба що за їхню допомогу їй потім.
Поїзд мчав усе далі на захід, ненадовго зупиняючись на маленьких станціях. За вікном, ніби в минуле, відпливали назад зелені червневі поля, переліски, соснові бори, села і повсюди — хутори, хутори. Івановський ніколи не бував у цій частині Білорусії, возз’єднаній зі східною частиною республіки близько двох років тому, і зараз щиро виявляв інтерес до всього, що стосувалося цього не відомого йому і, певно, такого звичайного для Янінки життя.
На якійсь невеликій станції їхній вагон зупинився якраз навпроти маленького привокзального базарчика. Івановський вискочив на платформу, квапливо накупив у газету невибагливих селянських харчів — яєць, огірків, домашньої ковбаси і навіть миску гарячої розсипчастої молодої картоплі. Потім вони усі разом їли, хлопці щедро пригощали дівчину, яка вже цілком призвичаїлася в їхньому товаристві, весело жартувала, сміялася, смачно уминала огірки з картоплею. Після обіду, видимо, щось помітивши у ставленні до неї Ігоря, Микола розважливо відійшов і виліз на верхню полицю, вмостився спати. Вони ж залишилися удвох — одне навпроти одного розділені маленьким вагонним столиком.
Йому було добре з нею, хоча він усе ще не міг до кінця подолати в собі якесь запізніле почуття ніяковості, немовби якусь провину за свої наміри, хоча з самого початку ніяких намірів у нього не було. Янінка ж, судячи з усього, почувала себе цілком вільно й звичайно. Вона скинула маленькі, білі, на корковій підошві босоніжки і, натягнувши на коліна коротеньку сукенку, по-домашньому просто влаштувалася на твердому сидінні, весь час з якоюсь милою хитринкою заглядаючи йому у вічі.
— А в нас, знаєте, Ньоман, — казала вона, саме так, на білоруський лад вимовляючи це слово. Івановський внутрішньо усміхнувся, пригадуючи своє недалеке дитинство, школу, відому поему Якуба Коласа і цю білоруську назву ніколи не баченої ним ріки. — Зразу під вікном стрімкий спуск, дві верби і плоти коло самого берега. Я там купаюся з плотів. Раненько вибіжу, над річкою ще легкий туман стелиться, вода тепла, як молоко з-під корови, ніде нікого. Так накупаюся, що весь день радісно.
— А мені більше озера подобаються. Особливо лісові. В тиху погоду — краса, — сказав Івановський.
— Річки краще, що ви! В озерах вода болотом смердить, а в річці завжди протічна, чиста, мов сльоза. Влітку на річці — рай. Та що там! От приїдемо — покажу. Сподобається.
Мабуть, сподобається. Він уже впевнений — це щось незвичайне: хатка, дві верби на урвищі, плоти коло берега, з яких можна пірнати в глибокий швидкоплинний Німан. І він уже малював це в своїй уяві, хоча з досвіду знав: найбагатша уява ніколи не відповідає дійсності. Насправді все інакше — краще або гірше, але саме інакше.
Янінка поводилася легко й вільно, так, наче вони з Ігорем були давні знайомі, а він усе відчував якусь невиразну скутість, яка не тільки не минала з часом, а навпаки, зростала. Ігореві все здавалося, що, безцеремонно повівшись у Барановичах, він зараз поставав перед нею як людина легковажна, схильна до нікчемних дорожніх пригод і що вона не могла не помітити цього. Хоча ніякої легковажності в тому не було, а просто була хлоп'яча пустотливість, що, може, й не зовсім доречна як для двадцятидвохрічного випускника військового училища, якого нещодавно атестували на посаду командира взводу. Тоді, на пероні, Ігор навіть не роздивився її, лише побачив — розглядав її зараз широко розкритими, майже здивованими очима, котрі, як не старався, не міг одвести від її гарного усміхненого обличчя.
Надвечір, під'їжджаючи до Гродно, він уже знав, що не розстанеться з нею — вона усе більше зачаровувала його своєю юною вродою і вабила чимось загадковим і таємничим. Він не знав, як це почуття назвати, але відчував його всією душею.
Про її дорожню пригоду вони не говорили, здавалося, вона забула про неї і лише один раз заклопотано ворухнула брівками, коли переставляла на полиці свою валізку.
— І навіть білила забрали. Таткові везла. У нас тепер білил не дістати.
Читать дальше