Василь Биков - Піти й не повернутися

Звісно, без Пивоварова він нічого вже не міг зробити, а коли, сам був приречений на загибель, то слід було подумати, щоб урятувати хоч бійця. А він послав його на таку справу, де на удачу можна сподіватися в одному з тисячі випадків. Німці могли влаштувати засаду, виставити в полі секрети й напевно зміцнили охорону в селі — не так просто між ними пролізти. Якщо не вдалося йому минулої ночі, коли штабісти були ще не налякані, то як могло вдатися тепер «Ну, а що ж далі? Що?» — тисячний раз питав себе Івановський, сидячи коло дверей лазні.

А проте, він уже знав «що» — він лише зволікав час, до останньої хвилини сподіваючись, що Пивоваров, можливо, ще повернеться. Та коли стало вже очевидно, що далі чекати марно, Івановський, спираючись на стіну, підвівся на ноги.

Він випробовував себе, щоб знати, до чого він здатний, чи, може, ні до чого вже нездатний. Хоча й через силу, але він ще міг триматися на ногах, особливо коли мати під руками якусь опору. Опорою були йому стіни, а в полі він спиратиметься на приклад гвинтівки. Ноги сяк-так слухали його, гірше було з диханням і з головою. Та лейтенант подумав, що голова, може, перестане боліти в полі, а з диханням він уже як-небудь справиться. Коли не поспішати, помаленьку, часто зупиняючись, економно витрачаючи сили…

Новий намір цілком оволодів ним, і Лейтенант вернувся в лазню, позасовував у кишені обойми з підсумків. Речмішок не зміг підняти, покинув його на лавці, зате узяв з собою гранату. Далі він уже не міг лишатися тут ні хвилини і, тримаючись руками за стіни, вийшов надвір.

Похитуючись, ледве не падаючи, але з упертою, важко зрозумілою рішучістю він пройшов кроків двадцять по глибоких слідах Пивоварова і спинився. Гвинтівка виявилася набагато важчою, ніж йому здалося спочатку, та він спирався на неї, коли міг уже впасти й особливо коли спинявся. Без неї він уже б не втримався на тремтячих од слабості ногах. Оддихавшись, якимось дивним, загнаним поглядом подивився назад. Там самотньо темніла на снігу їхня лазня, де вони благополучно перебули добу і куди, судячи з усього, вже не повернуться.

У другий захід лейтенант не здолав, мабуть, і десяти кроків, як, похитнувшись, зупинився від кашлю. Кашель міг спричинитися до найгіршого в його становищі — глибинним внутрішнім болем він пронизував лейтенанта до сліпучої темряви в очах. Але Пивоваров непогано перев'язав йому груди, присохлі до ран бинти хоча й завдавали болю, зате пов'язка не сповзала і кров більше не текла з ран. Якби тільки не цей нестерпний біль усередині.

Лейтенант намагався йти якомога швидше, і тепер показником його швидкості була лазня. Ледве тримаючись на ногах, він уже зробив чотири або п'ять зупинок, щоразу оглядаючись, та лазня, наче умисне, все чорніла й чорніла в сутінках, дуже неохоче віддаляючись у ніч. Минуло, напевне, понад годину, перше ніж сіра пітьма остаточно поглинула її.

Навкруги був сніг, вітер, поле — і тоді Івановський зрозумів, що нібито здолав половину шляху, тепер вернутися назад уже не зміг би, на це в нього просто не вистачило б сил. Він більше не оглядався. Позаду вже нічого для нього не було, — все добре чи погане чекало на нього попереду.

Потім він двічі підряд упав, просто не втримався на ослаблих ногах, підводився не одразу — спочатку віддихувався на снігу, тамуючи біль у потривожених ранах. Іншого разу йому не пощастило ще більше — упав незручно — на спину: больовий удар був настільки сильний, що лейтенант на якийсь час утратив свідомість. Потім отямився, проте довго ще лежав на снігу, відчуваючи під собою твердий кругляк гранати. Всетаки він зміг якось підвестися, сісти, далі, хитаючись, стати на ноги і зробити кілька дуже невпевнених кроків.

Івановський старався ні про що не думати, навіть не дуже розглядався навсібіч, однаково мало що видно, зате не відводив погляду од снігу, по якому тяглися глибокі сліди Пивоварова. Вони йшли в одному напрямку, видно, боєць добре пам'ятав учорашній шлях з того села і швидко наближався до нього. Івановський тепер найбільше боявся, щоб не збитися з цього сліду.

А збитися можна, особливо коли підступала чергова хвиля знемоги й темніло в очах. Але тоді він спинявся, встромляв у сніг гвинтівку, підпирав себе її дерев'яним прикладом і чекав, поки слабість мине. Крім того, йому дуже набридав вітер — не давав глянути вперед, витискував із очей сльози; іноді його сильні пориви так штурхали Івановського, що той, хитаючись, ледве не падав з ніг. Але вперто протистояв вітру, власній знемозі, болю. Він розумів, звичайно, що навряд чи стріне тут Пивоварова, скоріше за все ніколи більше не побачить свого бійця, та все одно він мусив пройти тим шляхом, на який відправив його. Івановський просто не міг лишити бійця невідомо де і рятувати себе. Безперечно, він багато ким ризикував на цій війні, певно, багатьох з його волі спіткала смерть. Але цей його ризик відрізнявся од усіх попередніх — він був останній, і тому Івановський повинен дійти до кінця. Коли у цій диявольській сутичці зі смертю він не зберіг багатьох, то він і себе не беріг, і тільки це виправдовувало його командирське право ризикувати життям інших. Другого права на війні лейтенант не хотів визнавати. Принаймні, перш ніж загинути самому, він мусив переконатися, що де-небудь у цьому полі не стікає кров'ю його Пивоварчик.