Василь Биков - Піти й не повернутися

От тільки в нього сенсу вийшло дуже мало — хоч за цю ніч вони відмахали шістдесят кілометрів, але база від того не стала ближче, ніж вчора. Може, ще й далі, бо вчора у нього була повноцінна група, невитрачена рішучість, а що лишилося сьогодні? Навіть у нього самого, що не кажи, поменшало сили, а головне — разом із базою зникла колишня ясність мети: він просто не знав тепер, що робити і куди податися.

Але спершу треба дістатися до своїх бійців.

І вони з Пивоваровим, підхопивши в руки лижі, знову спустилися все в той же протитанковий рів. Іти далі до шосе було небезпечно, вони притаїлися за черговим земляним поворотом, зрідка виглядаючи з-за нього на відкрите місце дороги. Часто виглядати не було рації — колона військ тяглася там без кінця і краю, — перейти шосе в такий час нічого було й думати. Отже, треба чекати знову. І лейтенант став покірно марнувати свій час на холоді, в цілковитій бездіяльності, за півкілометра від німців. Тепер, одначе, попереднього нетерпіння вже не було, він ладний був тут сидіти до ночі, все одно вдень не можна нікуди поткнутися. До того ж він ще не вирішив і не знав, куди йти далі — шукати базу чи, може, вернутися до своїх за лінію фронту. З Пивоваровим він майже не розмовляв — балачки перешкоджали б слухати, а слух тепер для них був єдиним засобом безпеки в цьому безкрайньому, заметеному снігом протитанковому рові. Лейтенант час від часу виймав із кишені свій танковий годинник, який тільки й знав, що свідчити, як швидко й невпинно минає час. Надходила холодна зимова ніч. Незважаючи на стужу, дуже хотілося спати. Напевно, тільки зараз Івановський відчув, як стомився за нічний перехід. Велике напруження останніх кількох днів тепер поступово спадало, нерви розслаблювалися, непомітно для себе він навіть заснув, притулившись спиною до морозяного снігового схилу. І раптом прокинувся від тихого голосу Пивоварова:

— … а, товаришу лейтенант! Проходять, здається.

— Що? Проходять Примостившись на схилі, боєць спостерігав за дорогою, голос його прозвучав з надією, і лейтенант так само виліз на схил. Шосе справді звільнялося од військ — останні підводи неквапливо відповзали на схід. Очевидно, поки не пізно, треба бігти до своїх на пагорок.

Вони підхопили лижі й підтюпцем побігли по дну рову, ступаючи в глибокі, ще не заметені снігом свої сліди. Їм знову пощастило, вони саме в ту пору вибралися на утрамбовану безлюдну дорогу і, перебігши її, знову сховалися в рові. Поки бігли, добре угрілися, в лейтенанта змокріла спина, а в Пивоварова знову густо зросилося потом обличчя, по скронях і щоках збігали великі, наче стеаринові краплі. Важко дихаючи, боєць стирав їх рукавом маскхалата, але не відставав, не забарився, і лейтенант, мабуть, уперше відчув товариську прихильність до нього. Слабосилий, цей боєць старався як тільки міг, і було б несправедливо не визнати цього.

На пагорку за першим поворотом рову Івановський притишив ходу і кілька разів з полегшенням видихнув гарячою парою. Здається, перейшли знову. Відкілясь іздалеку долинуло гурчання дизелів, та це лейтенанта не лякало. Його думки вже бігли наперед, туди, де їх чекали бійці, і першою тривогою Івановського було: як там Хакімов? Звичайно, нерозумно було б сподіватися, що той опритомніє і підведеться на ноги, та все ж… А що, як він помер? Чомусь подумалося про це без ляку, навіть без жалю, скоріше навпаки — з надією. Як би все було простіше, коли б цей Хакімов помер, як би він допоміг групі. Але це, звичайно, не залежало від його волі та їхньої потреби.

Десь зовсім близько в рові були його бійці, і лейтенант прислухався — здалося, він уловив знайомий розважливий голос, і це його здивувало. Івановський поспішно вийшов із-за повороту і віч-на-віч зустрівся з Дзюбіним. Очевидно, той, почувши його кроки, вийшов йому назустріч і тепер з напруженою увагою на бурому, немов опеченому обличчі, глянув у вічі лейтенантові. Поблизу сиділи на снігу Лукашов, Краснокутський, Судник, а біля волокуші з Хакімовим самотньо згорбився Заєць.

Усі обернулися до командира, але ніхто не сказав жодного слова, і лейтенант теж мовчки, не глянувши ні на кого, підійшов до волокуші.

— Як Хакімов?

— Так само. Непритомний, — відповів Лукашов.

— Води давали?

— Як же води? У живіт…

Напевно, так, у живіт. Якщо в живіт, то води не можна. Але що ж тоді можна? Дивитись, як він мучиться, і самим мучитися з ним разом Лейтенант вдивився у бліде обличчя Хакімова зі страждальним виразом розтулених присмаглих губ — боєць ледве чутно стогнав, заплющивши очі, й неможливо було зрозуміти, чув він що чи ні.