Василь Биков - Піти й не повернутися

— Пивоваров, гайда! Тихо тільки…

Ухиляючись од мерзлого гілля, що набридливо чіплялося за їхні капюшони, вони пішли чагарями вниз, в обхід поля. Лейтенант знову насторожився, все в ньому так стислося, як не стискалося за всю шалену минулу ніч. Але довкола стояла тиша, їм ніхто не зустрівся, і це заспокоювало. Укотре вже Івановський став прикидати, як краще пробратися за огорожу — тепер це було, мабуть, найважливіше і найважче в його завданні. Зрозуміло, якщо штабелі боєприпасів близько від огорожі, то їх можна буде закидати гранатами і пляшками з КС, хоча навряд чи вони розміщені на такій відстані, щоб до них можна було докинути гранату. Доведеться тоді лізти крізь дріт. Краще за все, мабуть, зробити це одному, а всі інші прикриють на випадок чого і забезпечать відхід. Хай навіть буде короткий бій із вартовим, — за ними раптовість, а хвилину часу їм, очевидно, вистачило б, щоб зробити все потрібне. Гірше от, коли там — собаки.

Так хоч би й собаки, одному чи двом доведеться лізти крізь дріт — решта повинні будуть підманути собак і викликати на себе вогонь вартових — іншого не придумаєш. Головне — встигнути за лічені секунди підпалити й висадити в повітря якнайбільше штабелів. Усе інше зроблять детонуючі вибухи і довершить вогонь.

Чагарями вони перетнули улоговину, краєм узлісся обійшли відкрите поле. Близько не було нікого. Просувалися обережно, тепер уже, не поспішаючи. Іноді лейтенант зупинявся і прислухався: навкруги стояла вітряна зимова тиша. Звідкілясь вітер приніс в улоговину далекий гул моторів, але, вслухавшись, Івановський зрозумів, що це із шосе. Сосняк навдивовижу німо, наче аж мертво, мовчав.

За якихось півгодини на їхньому шляху несподівано трапився вибалочок. Звивистого і голого, із занесеними снігом схилами, його було видно на всю довжину, і лейтенант не відразу добрав, що це той самий вибалочок, з якого Волох пішов у завію до огорожі. Отже, треба зайти ще далі, чагарниками обігнути базу на кілометр глибше. Вже там, напевне, можна буде підійти до неї ближче й роздивитися детальніше.

Лейтенант оглянувся на Пивоварова, розчервоніле обличчя бійця наполовину затуляв мокрий обвислий капюшон; хлопець з усієї сили перебирав палицями, їхні лижі, як і до того, глибоко провалювалися в розсипчастому снігу. Долаючи в собі нетерпіння від того, що швидко наближалася мета, Івановський мовчки дав знак Пивоварову зачекати, а сам обійшов вибалочок і зупинився за широким розлогим кущем ліщини.

Голі, з обідраною корою стовпи огорожі були зовсім близько. Високі, в зріст людини, коли не вищі, вони помітно вирізнялися на сніжно-зеленуватому тлі молодих сосонок. Але, дивна річ, — за ними все ще нічого не було видно. Як він не напружував зір, ніде не міг побачити знайомі штабелі з жовтих і зелених ящиків, що так виразно стояли в його очах з того самого моменту, коли він запримітив їх у бінокль. Не було також видно і брезентів. Ця обставина знову недобрим передчуттям занепокоїла Івановського, і він махнув Пивоварову — мовляв, сядь, замри. Той зрозумів сигнал і присів на лижі, а лейтенант після недовгого вагання вийшов із-за кущів.

Напевне, він зробив нерозумно, як командирові групи йому не треба було так ризикувати собою, та Івановський не міг уже стриматися. Недобре передчуття знову охопило його, щось застряло в горлі, він проковтнув той клубок і, не відводячи погляду од близького вже узлісся, швидко й навпростець подався до нього.

Тепер їх розділяло всього якихось три сотні метрів, і вже з самого початку цього шляху лейтенант упевнився, що дроту на стовпах не було. Дріт, який колись густо обплутував базу, зняли, і його відсутність найбільшою тривогою, мало не переляком відгукнулася в свідомості Івановського. Вже нічого не остерігаючись і не звертаючи уваги на те, що його могли легко помітити у відкритому полі, він за кілька ривків досягнув сосонок і зупинився вражений, майже знищений тим, що побачив.

Бази не було.

У сосняку на пагорку ні вартових, ні собак, ні штабелів із жовто-зелених ящиків — під ногами рівно лежав незайманий сніг та по узліску тягся ряд білих стовпців — те єдине, що нагадувало зараз про базу — інших її прикмет тут не зосталося. Дріт акуратно зняли зі стовпів і відвезли кудись, мабуть, у інше, більш зручне місце.

Нерозуміння швидко змінилося в свідомості лейтенанта на збентеженість, навіть розгубленість, він постояв на чистому, свіжому після нічної завірюхи снігу, потім пішов на лижах до протилежного боку, туди, де колись був заїзд. Але й тут нічого не зосталося, тільки в гущавині молодого сосняка під снігом угадувалося кілька спустілих ям-капонірів та ще скраю узліску біля стовпів височіла купа присипаних снігом жердин, які, мабуть, підкладали під штабелі. Більше від бази не було нічого. Дорога, відсутність якої здивувала Івановського, білою смугою лежала під снігом — нею давно вже не їздили.