Василь Биков - Піти й не повернутися

Тоді що ж — повертатися з невикористаною вибухівкою, з повним запасом гранат? Знову на собі тягти бісові пляшки з КС і тремтіти, щоб який-небудь фріц, випустивши з дурного розуму чергу, не поцілив у них кулею? І це, втративши половину групи! З тяжкопораненим на волокуші. І, зрештою, в неприємному становищі цілковитого невдахи з'явитися перед генералом? Що скаже йому генерал?

— Та-ак…

Івановський зачерпнув пригорщу снігу, пожував і плюнув. Як завжди, після безсонної ночі в роті довго тримався огидний металевий присмак. Чомусь трохи нудило. І навіть потроху брали дрижаки. Хоча дрижаки брали, можливо, від утоми і втрати крові.

— У тебе бинт є? — запитав у Пивоварова. Той зняв рукавицю і став мацати кишені, а лейтенант підвівся з пенька.

— Допоможи мені, — сказав командир, розстібаючи штани. Він подумав, що тепер уже немає ніякого сенсу приховувати недоречне своє поранення.

— Що, поранило?

— Та зачепило вночі. От чорт, все ще сочиться…

Не дивно, що Пивоваров злякався — білі кальсони й ватні штани лейтенанта були густо залиті вже підсохлою кров'ю. Із зовнішнього боку стегна з невеликої ранки швидко збігав до коліна темно-бурий струмочок крові.

— Давай. Обмотуй. Та щоб туго.

— Лікаря треба.

— Якого там лікаря. Ось ти й будеш за лікаря.

Було видно, що Пивоваров стурбувався пораненням командира більше, ніж зникненням бази. Присівши поряд, боєць не дуже вправно обмотав бинтами стегно й туго зав'язав кінці собачим вузлом.

— Щоб не сповзла.

— Гаразд. Поки що потримається.

Закривавлений бинт Івановський кинув на сніг, підтяг штани, зав'язав шворку замащених маскувальних шароварів. Пивоваров прив'язав лижі. Судячи з спокійного вигляду, невдача з базою ніяк не позначилася на його настрої, і лейтенант у душі позаздрив солдатовій витримці. А втім, він просто боєць, а з бійця багато не візьмеш.

— Що тепер хлопцям сказати? — заклопотано спитав командир, відчувши бажання порадитись, щоб хоч трохи розвіяти свою пригніченість.

— А так і сказати. Що ж такого, — просто відповів Пивоваров.

— Що німці нас обдурили?

— Ну, а що ж! Обдурили то обдурили!..

— Авжеж, твоя правда, — подумавши, додав лейтенант. — Так і зробимо. Тільки куди от далі нам?

— А ви на карту подивіться, — простодушно порадив боєць.

— Яку карту?

Свята простота, Пивоваров, очевидно, думав, що на військовій карті все позначено. Так само, бувало, й сільські тітки, побачивши, як командир розгортає карту, дивувалися, коли той запитував, як називається це село чи скільки кілометрів до міста. Так і його Пивоваров.

Зрештою, лейтенант нервувався і, здається, починав злитися — боліла потривожена рана й дуже погано було на душі — він усе ще не мав певного уявлення, що робити далі. Невидющим поглядом якийсь час він озирав похиле, з далекими чагарями поле, поки думка про залишених по той бік дороги бійців не змусила його діяти.

Тоді лейтенант відштовхнувся палицями і швидко поїхав униз по своїй лижні.

Поки пробиралися знайомим шляхом у чагарнику, Івановський, трохи вже призвичаївшись до своєї невдачі, спробував розібратися в почуттях і вирішити, як бути далі. Зрозуміло, зникнення бази робило непотрібною всю його вилазку, і було кривдно до сліз за марні зусилля. Дуже шкода вбитих, помираючого Хакімова, однак тепер його все більше стало непокоїти питання: як цю невдачу пояснити в штабі? Надто вже запали в пам'ять лейтенантові їхні зовсім не воєнні проводи, сердечна генералова промова на подвір'ї хати з гарними віконницями… «Синки!..» Ось тобі й синки! Нікчемні копуни і роззяви. Поки лаштувалися, поки блукали вночі, поки спали в рові, база безслідно зникла. «Дурне становище, нічого не скажеш», — думав Івановський і весь час морщився, наче від зубного болю. Він уже не ухилявся від колючого гілля чагарника — сунув навпростець, ледве пригинаючись, і думав, що краще б генерал вилаяв його з самого початку та відправив на перевірку в Дольцеве, ніж слухати оту його злощасну розповідь про базу. А вже коли вирішено так, то хай би краще начштабу суворо наказав йому або навіть пригрозив трибуналом на випадок невиконання наказу, ніж отак ось: «Синки, на вас уся надія!» Що йому робити тепер з цією генеральською надією? Куди йому з нею? Ця безрадісна думка непокоїла, тривожила його свідомість, не давала примиритися з невдачею і змушувала на якісь дії. Але що можна зробити Перейти шосе знову виявилося непросто: ще здалеку стало видно суцільний потік військ. Переміщалася, мабуть, якась піхотна частина — колони ворожих солдатів, брички, вози, зрідка верхові; у другому ряді ревли машини й тягачі з гарматами на причепі. Густий цей потік невпинно рухався на схід, до Москви, і в лейтенанта в недоброму передчутті стиснулося серце — знову! Знову, мабуть, наступають, можливо, прорвали фронт. Бідна столиця, як їй вистояти проти такої сили? Та, напевне, знайдеться і в неї сила, принаймні повинна знайтися. Інакше навіщо тоді стільки крові, стільки людей передчасно загиблих за неї, стільки людських страждань і зусиль — адже ж є в цьому сенс. Повинен бути.