Василь Биков - Піти й не повернутися

— Укрити б його кожухом, — озвався Дзюбін.

Йому наче аж сердито відказав Лукашов:

— Кожух! Де ти візьмеш того кожуха!

— А так пропаде.

— Давно прийшов? — не обертаючись од Хакімова, запитав Івановський.

— Годину тому, — сказав Дзюбін і кивнув на Зайця. — Он через нього. Лижу зламав…

— Яким чином?

— Та як ліс об'їжджали, — пояснив Заєць. — На якусь купину наскочив, — хрясь — і все. Не винен я…

Певна річ, іншим разом було б доречно як слід вилаяти цього Зайця, що вже двічі підвів групу, та зараз Івановський змовчав. Те, що Дзюбін наздогнав групу, трохи порадувало його, хоч радість та, звісно, затьмарювалася загальною невдачею. Лейтенант умисне старався мовчати, не заводити про це розмови, він просто боявся того моменту, коли виявиться, що нічний шалений крос був марний. Але довго мовчати не довелося, хоча його похмурий вигляд аж ніяк не заохочував до розмови, і це бачили всі. Однак питання про базу, видно, непокоїло всіх, а обіч у рові сидів простодушний молодий Пивоварчик, на нього тепер і спрямували свої погляди лижники. Перший не витримав Лукашов.

— Ну що там? Багато німців? — тихо спитав сержант за плечима в лейтенанта.

— А немає німців. І складу теж немає, — просто відказав Пивоваров.

— Як немає Лейтенант внутрішньо стиснувся, нахмурив брови. Він не бачив, але фізично відчув, як стривожено завмерли за його спиною лижники, і, довго не витримавши, сам підвівся на ноги.

— Як, лейтенанте? Це правда? — обернувся до нього Лукашов. Інші, надто здивовані, мало не з переляком дивилися на командира.

— Бази нема. Напевно, перекинули в інше місце.

Стало тихо, ніхто не сказав жодного слова, лише Краснокутський чвиркнув крізь зуби на сніг. Заєць спантеличено дивився прямо в обличчя Івановському.

— Називається, город городили. Лико плели, — пробурчав Лукашов.

— Що вдієш, — зітхнув Краснокутський. — На війні все трапляється.

— А може, її там і не було? Може, вона десь в іншому місці? — похмуро засумнівався Лукашов, знову звертаючись до лейтенанта.

— Була там, — просто відказав йому Пивоваров. — Стовпи ж стирчать. Без дроту тільки.

Лейтенант відійшов од волокуші, кинув погляд на Судника, що з бруствера напружено дивився в рів. Командир намагався не бачити Лукашова, але й без того відчував, як злість розпирала сержанта, і той ладний був почати сварку.

— А що, і слідів ніяких нема? — зі спокійною діловитістю запитав Дзюбін.

— Нічого нема, — відказав Івановський.

— Що ж виходить… Як же так? — не вгавав Лукашов. — Хтось винен, значить.

Лейтенант різко повернувся до нього.

— Це в чому винен?

— А в тому, що даремно шпарили. Та й людей поклали…

— Так що ви пропонуєте? — осадив його лейтенант різким запитанням.

Він не міг починати з ним суперечки, бо знав, що в цьому їхньому напруженні недалеко й до сварки, до того ж розумів, що значною мірою сержант мав рацію. Але навіщо зараз багато говорити про те, від чого й так погано кожному? Знову ж, у таких випадках в армії не заведено відкрито висловлювати своє незадоволення, тим паче обурення — подібне завжди каралося дуже суворо.

Проте Лукашов розпалився, очі його заблищали, брезкле, з настовбурченою щетиною обличчя стало злим.

— Що мені пропонувати? Я кажу…

— Краще помовчіть!

Сержант Лукашов змовк і відійшов убік, а лейтенант знову сів на сніг. Розмова була не з найприємніших, але те, що допікало йому з самого ранку, відразу опало, якось само по собі все вирішилося, хоч, може, і не найкращим чином. До нього вже не зверталися, напевно, бачили, що тепер він знає не більше за інших. Бійці мовчки чекали нової команди або рішення, як бути далі, і він, розуміючи це, витяг із-за пазухи карту. Спробував усе-таки щось знайти на ній, щось вирішити для себе, намагався зрозуміти, куди з найбільшою вирогідністю могла переміститися ця проклята база. Але скільки він не вдивлявся в карту, та не відповіла на жодне його питання, червона лінія шосе зникла за її краєм, сусіднього ж аркуша в нього не було. І тут, і, напевно, й далі зручних для бази місць було чимало: у лісах, чагарниках, вибалках. Де її шукати Він так сидів довго і мовчав, не приймаючи з колін розгорнутої карти, по якій сніжною крупою шурхотів вітер. Він уже нічого не розглядав на ній — просто уникав зараз непотрібних розмов з бійцями, їхніх запитливих поглядів. Він відчував, що негайно треба щось вирішувати і тільки-но стемніє, треба звідси йти. Тільки куди?

— Підмініть Судника. Либонь, закляк на вітрі, — ні до кого не звертаючись, сказав лейтенант, коли відчув, що напружена мовчанка надто затяглася. — Заєць!