Василь Биков - Піти й не повернутися

Решту цього вітряного сніжного дня вони простояли на холоді за ворітницею широких воріт, поглядаючи на дорогу і поле. У полі ніхто не з'являвся, а на дорозі лише один раз проїхали сани з двома дядьками, і більше ніхто не йшов, і не їхав. Зоська трохи поплакала, хоч сльози не дали полегкості й вона почувала себе дуже погано. Сусідство вбитих підривників, яких вони не могли тут поховати, гнітило її. Однак найбільше її гнітив Антон. У тому, що його замисел безглуздий, в неї не було сумніву, однак вона не могла знайти способу, щоб стримати його від такого злочинного безглуздя. Всі її доводи він заперечував, протиставляючи свою загалом непогано побудовану логіку, за якою було природним для людини бажання вижити. Але яким чином Зоська теж дуже хотіла жити, однак той спосіб порятунку, що його настійливо нав'язував Антон, вона прийняти не могла. Він же уперто не погоджувався ні на які її вмовляння, не слухав ніякі її міркування.

І сталося так, що за час, коли вони то перебивали один одного в суперечці, то потім довго вороже мовчали за ворітницею, Зоська відчула, як стала меншати для неї чоловіча гідність Антона. Часом він викликав у неї співчуття тим, що уперто не розумів простих, як сніг, людських істин, часом вона починала його ненавидіти за явний розрахунок. Боячись остаточно піддатися цим недобрим до нього почуттям, Зоська стримувала себе, їй починало здаватися, що Антон не розуміє чогось, що в основі конфлікту між ними лежить не його злочинний намір, а якесь непорозуміння, що варто йому щось розтлумачити, і він стане тим же славним Антоном, яким був досі. І вона, стараючись пояснити його помилки і не в змозі подолати впертість, думала: який же він насправді? Такий, яким він здавався спочатку — дужий, чуйний, вправний партизанський хлопець Голубін, чи той, хто несподівано відкрився їй у цьому хліві — наляканий за своє життя боягуз, який надумав зробити і її такою ж. Щоправда, поки що він не зробив їй нічого поганого і поводив себе, як завжди, тільки говорив не дуже звичні для неї слова. І від цих слів її охоплював жах.

Так що ж їй робити, що робити?..

Було, однак, зрозуміло, що їм треба тут сидіти, чекаючи, коли смеркне, нічого іншого не зробиш, і вони то мовчали, то неголосно сперечалися, то замерзлі тупцяли за ворітницею, цокотіли зубами на пронизливому вітрі. Та ось день перейшов у надвечірок, поле стало темніти, дорога, що бігла на далекий битий шлях, була пуста, й Антон глибше насунув на голову шапку.

— Нехай, добре, — сказав у відповідь на якісь свої думки. — Ходімо.

Зоська дуже змерзла й ледве стримувалася, щоб не дрижати. Вона рвалася з цього проклятого хліва, аби тільки вийти в поле, пробігти, зігрітися. Та не відразу вийшла з воріт, щось у ній опиралося, ноги втратили раптом легкість, і вона несміло ступила на мокрий, танучий сніг. Її недавнє захоплення Антоном катастрофічно зникало, і надвечір його лишилося не багато. У неї вже зникло бажання йти за ним, у думках усе перемішалося, ноги стали немов чужі, саме зараз слід було б повертати назад, за Німан, у загін.

Великим зусиллям вона намагалася позбутися поганого передчуття, сказала собі, що рано відступатися од цього чоловіка, кидати його засліпленим, може, тимчасовою глупотою; треба ще спробувати переконати його, не дати зробити останній нерозумний крок у житті, за яким — погибель. Голубій же був непоганий партизан у загоні й коли наважився на таке, то, напевно, і ради неї також. І вона вхопилася за останній можливий для неї засіб.

— Антоне! Зачекай…

Він швидко ступав по мокрому снігу, прямуючи уздовж чагарника біля дороги, й неохоче зупинився біля зламаних кілків огорожі. Весь його похмурий, незадоволений вигляд говорив: ну, що тобі ще треба? Зоська підбігла ближче, щоб у вечірніх сутінках краще бачити його обличчя, й не впізнала його: такий він чужий став і недобрий.

— Антоне, ти обдумай… Знаєш, я даю слово… Я нікому не скажу. А ти йди назад. Хочеш, я напишу Шевчуку. Олівець? у тебе є?

— Що ти напишеш? — холодно запитав він, стоячи до неї боком.

— Ну, що я тебе ублагала провести мене. Щоб тобі там за самоволку…

— Теж мені скажеш! — зневажливо буркнув він і, як перед цим, швидко попростував уздовж чагарника. Вона повільно попленталася слідом. «Що ж мені робити? Що робити, — мало не слізно в котрий раз питалася сама в себе Зоська. — Невже він піде до німців? Вони ж повісять його. Хіба він не розуміє цього?»

Ще підсвідомо, але все ясніше вона відчувала, що далі йти з ним не можна, що так вона просто завалить завдання, підведе до петлі людей, себе і навіть, може бути, маму. Що Антон у такому стані — ніби п'яний чи, може, гірший навіть за п'яного, що він може наробити такого, чого й сам не сподівається. Антон же тим часом, здавалося, зовсім не турбуючись, упевнено ступав по сніговій цілині до недалекого вже Скіделя. Захмарене небо швидко темніло, сніг на землі лежав білий і чистий, дув холоднуватий західний вітер, який приніс уночі відлигу і протягом дня перетворив сніг у хлюпку кашу. Йти було важко. Зосьчині ноги, провалюючися до самої землі, відразу ж промокли, проте вона трохи зігрілася і йшла повільно. Антон вирвався далеко вперед, але вона бачила на снігу його сліди і не боялася відстати, доганяти ж його їй не хотілося. Вона навіть подумала, що, може, він так і піде один, покинувши її серед ночі, й не злякалася цієї думки. Чимось вона їй сподобалась, ця думка.