Василь Биков - Піти й не повернутися

І це правда, думаю собі. Але все-таки цей Мороз добровільно працює під німецькою владою. Як же тут бути?

І раптом, добре пам'ятаю, подумалося якось само собою: ну і хай! Хай працює. Не так важливо де — важливо як. Хоч і під німецьким контролем, але напевно ж не на німців. На нас працює. На білорусів. Може, не стільки на наше теперішнє, як на наше майбутнє. Адже ж буде у нас майбутнє. Повинно бути. Інакше навіщо тоді й жити? Одразу головою в безодню — і край.

Але, виявляється, Мороз цей працював не тільки для майбутнього.

Година, мабуть, уже минула, я згадав прокурора, вийшов покликати його. Той спочатку упирався, не хотів іти, але холод дошкулив, побрів слідом за мною. Привітався з Морозом стримано, не зразу включився в розмову. Та поступово осмілів. Ще погомоніли, потім роздяглися, стали сушитися. Морозова бабуся щось поставила на стіл, і навіть пляшечка каламутної, правда, знайшлася.

Таки довгенько посиділи ми тоді, побалакали щиро про все. І треба сказати, мабуть, тоді вперше я відкрив, що Мороз цей не нам рівня, розумніший за нас обох. Адже буває так, усі працюємо разом, за одними правилами, і здається тоді, що й на розум усі однакові. Та коли життя розведе нас по різних стежках, в усі боки, і хтось раптом виривається несподівано вперед, вирізняється од інших, ми тоді дивуємося: бач, а був як усі. Здається, і не розумніший за інших. А як підскочив.

Отоді я теж збагнув, що Мороз своїм розумом бере ширше за нас, глибше. Поки ми шастали в лісах та дбали про найбуденніше — поїсти, переховатися, озброїтись та якогось німця підстрелити, — він думав, заглиблювався, осмислював цю війну. Він і на окупацію дивився немовби зсередини і бачив таке, чого ми не спостерегли. Головне, він її більш морально відчув, з духовного боку, чи що. І знаєш, навіть прокурор мій це зрозумів. Коли ми вже добре наговорилися, цілком порозумілися, тоді я і кажу Морозу: «А може, кидай усю цю шарманку та гайда з нами в ліс. Партизанити будемо». Пам'ятаю, Мороз насупився, зморщив лоба, а прокурор і каже: «Ні, не треба. Який з нього, кульгавого, партизан! Він тут нам більше потрібний». І Мороз погоджується з ним: «Тепер, напевно, я тут більше на місці. Всі мене довкола знають, допомагають. Хіба коли вже не можна буде…»

Ну і я погодився. Справді, чого всім у ліс? Та ще з такою ногою. Мабуть, і нам вигідніше мати свою людину в Сельці.

Отак ми тоді погостювали в нього і зі спокійною душею попрощалися. І скажу тобі, цей Мороз став для нас найдорожчим помічником із усіх наших помічників на селах. Головне, як потім виявилося, він приймач дістав. Не сам, звичайно, — селяни передали. Так його поважали на селах, так рахувалися з ним, що, як і раніше, не до попа чи ксьондза йшли з поганим і добрим, а до нього. І коли десь виявився цей приймач, то передали його насамперед учителеві своєму, Олесю Івановичу. А той потихеньку став його покручувати в клуні. Ввечері, бувало, розкине антену на грушу і слухає. А потім запише, що чув. Головне — зведення Радінформбюро, на них був найбільший попит. У нас у загоні не мали нічого, а він от — обзавівся. Селезньов як дізнався, то хотів, правда, відібрати для себе, але передумав. У нас ті новини слухали б чоловік тридцять п’ять, а так уся округа мала з них користь. Домовилися, що Мороз двічі на тиждень передаватиме зведення в загін — коло лісництва була така дуплянка на ялині, його хлопці клали туди, а наші забирали вночі. Пригадую, сиділи ми тієї зими по своїх ямах, усе позамітало снігом, холоднеча, глухомань, з їжею скрутнувато, тільки й радості, що ця Морозова пошта. Особливо коли німців з-під Москви погнали — кожного дня тоді бігали до ялини… Стій, здається, хтось їде…

З нічної темряви позаду нас крізь легкі пориви свіжого вітру долинув знайомий перестук кінських копит, дзвякнули вудила. Коліс, однак, не було чути на гладкому, підметеному автомобільним вихором асфальті. Осіння темна ніч уже зовсім огорнула землю, тільки попереду, куди тяглося шосе, блискотіли поодинокі електричні вогні недалекого придорожнього села Будиловичів. З-за пагорка від нього жваво стригли небо довгі ножиці світла фар.

Ми зупинилися, трохи зачекали, і справді, з ночі, постукуючи підковами, з'явився тихий смирний коник з самотнім візником на підводі, який ліниво посмикував віжки. Загледівши нас двох на узбіччі, візник насторожився, вдивлявся і чекав якогось питання.