Василь Биков - Піти й не повернутися

— Ось хто нас підвезе, — без привітання легко сказав Ткачук. — Мабуть, порожняком, правда?

— Правда. Мішки відвозив, — глухувато почулося з воза. — А вам далеко?

— Та до міста. Але хоча б до Будиловичів довіз.

— Ну, це можна. Саме в Будиловичі їду. А там сядете на автобус. О дев'ятій автобус. Гродненський. Зараз котра година?

— За десять хвилин восьма, — сказав я, ледь-ледь розглядівши стрілки свого годинника.

Віз спинився. Ткачук, покректуючи, виліз на нього, я притулився ззаду. Сидіти тут було не дуже зручно, щось муляло на голих брудних дошках, але я вже не хотів відставати од мого попутника, що з солодкою втомою зітхнув і спустив через край ноги.

— А все-таки, знаєш, заморився. Що значить — роки. Ех, роки-роки…

— Здалеку йдете? — запитав візник.

Судячи з його глухуватого голосу, він теж був не молодого вже віку, тримався поважно і мовби чогось чекав.

— Із Сельця.

— А, з похорону, мабуть?

— З похорону, — коротко підтвердив Ткачук.

Візник смикнув віжки, кінь пішов скоріше — дорога спускалася вниз. Назустріч, по той бік похмурої, без жодного вогника широкої низини все спалахувало здалеку різке світло автомобільних фар.

— Еге ж, молодий ще був чоловік, учитель цей. Знаю добре. Позаминулого року в місті у лікарні разом лежали.

— З Миклашевичем?

— Атож. В одній палаті. Він усе читав якусь товсту книжку. Інколи і вголос. От забув того письменника… Пам'ятаю, там писалося, що коли немає бога, то нема й чорта, а отже, немає ні раю, ні пекла, значить, усе можна. І вбити, й помилувати. От як. Хоч він казав, що це дивлячись як розуміти.

— Достоєвський, — кинув Ткачук і запитав візника: — Ну, а ти, наприклад, як розумієш?

— Та я що! Я темний чоловік, три класи освіти. Але так міркую, що треба, аби в людини щось було. Гвинтик якийсь. А то без гвинтика кепське діло. От у місті троє накинулися на хлопця з дівчиною, ледве біди не наробили. Вітька наш, хлопець із Будиловичів, втрутився, так сам тепер у лікарні третій тиждень лежить.

— Побили?

— Не сказати, щоб побили — всього один раз кастетом по скроні вдарили. Але й від нього комусь перепало. Зловили — відомий бандюга виявився.

— Це добре, — пожвавився Ткачук. — Бач, не злякався. Один проти трьох. Коли це було у ваших Будиловичах?

— Ну, в Будиловичах, може, й не було…

— Не було, не було. Я знаю ваші Будиловичі, бідне село. Виселки. Тепер що, тепер інша справа: під шифер та під гонту вбралися, а чи давно на стріхах мох зеленів! Таке село на битому шляху, і що дивувало мене — жодного деревця! Наче в Сахарі якій. Щоправда, земля — один пісок. Пригадую, зайшов якось — розповіли історію. Одного будиловчанина голод повесні прихопив, дожив на кропиві, ну й вирішив на шляху розжитися. Вночі підстеріг одного прохожого та й стукнув обушком. От і тепер ще на околиці біля каменя стоїть хрест. Виявився жебрак із порожньою торбиною. А цей на каторгу пішов, так і не повернувся з Сибіру. А тепер, бач — який кавалер знайшовся в Будиловичах! Лицар.

— Еге ж.

— А куди в школу ходив? Не в Сельце?

— До п'ятого класу в Сельце.

— Ну от бачиш! — щиро зрадів Ткачук. — У Миклашевича, значить, учився. Я так і знав. Миклашевич умів навчати. Ще та закваска, одразу видно. «Що правда, то правда, — подумав я. — Таки пощастило цьому Сельцю на вчителів, дай боже побільше таких».

— А він, цей Віктор ваш, хто? Працює де? — явно зацікавлений повернувся до візника Ткачук.

— Та молодий ще. На вчителя учиться.

— Молодець. От би і його в те Сельце. На зміну. Третє покоління, брате, йде… Хоча цей з вищою, в початкову не піде. Якщо тямущий, у місті засяде: аспірантура, кандидатура і так далі.

Останні слова Ткачука прозвучали сумно, і мені теж раптом дуже захотілося, щоб цей незнайомий Віктор справді потрапив у Сельце. Взагалі це було б здорово. Хоч, зрештою, хіба так важливо, куди направлять майбутнього вчителя.

— Знаєш, я так не згодний, — надумавши щось своє, почав розмірковувати Ткачук. — Наука наукою, але й чорну роботу необхідно робити. Якщо розібратися, то вона, може, ще важливіша за науку. А то як тільки десь хто об'явиться тямущий, так одразу його в науку. Знову ж таки, й пробивні, тих від науки й за вуха не відтягнеш. А кандидатом став — і не чухається. Усе життя казну доїть. А запитай: кому вона потрібна, та їхня педнаука? Знову ж таки, подивишся в школах: рідко де побачиш чоловіка. Всюди жінки. Я нічого не маю проти жінок, є й серед них славні вчителі. Але ж учителька для дівчат, для малих ще куди не йшло, а для підлітків? Та для старших мужчина потрібний. Бо що жінка: в неї самої діти, господарство, чоловік, харчування, прибирання. Дай боже, щоб вона приділяла учням якийсь мінімум часу. А їм, брате мій, коли хочеш хорошим бути, віддай усього себе. Тоді ти станеш для них ідеалом, прикладом, до якого рівняють життя. От як той Сухомлинський з Павлиша або як Макаренко був. А викладачів різних предметів вони мають за ніщо. Тепер поміж них самих такі знавці є, що не гірше за вчителя розберуться. І в математиці, і в літературі.