Василь Биков - Піти й не повернутися

— І ось — війна.

Знаєш, хоч скільки ми до неї готувались, хоч як зміцнювали оборону, скільки читали, думали про неї, а звалилася вона несподівано, наче буря в погожий день. За три дні від початку, якраз у середу, тут уже були німці. Місцеві, тутешні селяни, знаєш, ті вже звикли за свій вік до частих перемін: як-не-як, а за життя одного покоління — третя зміна влади. Звикли, ніби так і повинно бути. А ми — східняки. Це було таке нещастя — хіба ми думали коли, що на третій день опинимося під німцем! Пригадую, надійшов наказ організувати винищувальний загін, щоб виловлювати німецьких диверсантів і парашутистів. Я кинувся збирати учителів, об'їздив шість шкіл, в обід на роварі прикотив у райком, а там нікогісінько. Кажуть, райкомівці тільки що поскидали в полуторку свої речі й поїхали на Мінськ, шосе, мовляв, німці уже перерізали. Я спершу не повірив. Якщо — німці, то повинні ж десь відступати наші, чи що. А від початку війни тут жодного нашого солдата ніхто не бачив. Але ті, що таке казали, не обманювали — надвечір у містечко й справді в'їхало штук шість всюдиходів на гусеничному ходу, а в них повно справжнісіньких фріців.

Я і ще троє хлопців — двоє вчителів та інструктор райкому — городами прошмигнули в жито, далі в ліс і подалися на схід. Три дні йшли — без доріг, болотами коло Німану, кілька разів потрапляли в таку халепу, що злодію не побажаєш, думали — каюк. Учителя одного, Сашка Крупеню, поранило в живіт — що робити? А де фронт — біс його знає, не доженеш, мабуть. Кажуть, що й Мінськ уже під німцем. Бачимо, до фронту не дійдемо, загинемо всі. Лишатися — а де? В чужих людей не дуже зручно, та й як попросишся? Вирішили повертатися назад, все ж у районі хоч люди свої. За півтора року познайомилися з багатьма.

І тут, розумієш, виявилося, що ми погано все-таки знали цих людей. Скільки разів зустрічалися, гомоніли, навіть за чаркою іноді сиділи, здавалося, всі добрі, хороші, щирі люди. А на ділі виявилося трохи не так. З пораненим приволоклися в Старий Двір — хутір такий неподалік од лісу, осторонь від доріг, німців там наче ще й не було. Ну, гадаю, якраз підходяще місце, щоб пересидіти якихось пару тижнів, поки наші потурять німців. На більший термін тоді не розраховували — що ти! Коли б хто сказав, що війна затягнеться на чотири роки, його б панікером або провокатором назвали. Крупені тим часом погано стало, далі йти не можна. І я пригадав, що у Старому Дворі в мене є знайомий активіст, грамотний такий чоловік Усолець Василь. Колись ночував у нього після зборів, погомоніли тоді по щирості, сподобався чоловік: розумний, хазяйновитий. І дружина — моложава така жінка, гостинна, охайна, не така, як деякі. Грибами солоними частувала. У хаті квітів повно, всі підвіконня ними заставлено. Ну, то ми пізно вночі й зайшли до цього Усольця. Так і так, мовляв, треба допомогти, поранений і так далі. І що, думаєш, наш знайомий? Вислухав і на поріг не пустив. «Скінчилася тут, — каже, — ваша влада!» І так грюкнув дверима, що аж зі стріхи посипалося.

Дала притулок нам тоді проста тітка — троє дітей малих, старший хлопчик глухонімий, чоловік в армії. Як довідалася, що поранений (перед тим ми заходили до іншої сім'ї в крайню хату), як дізналася, хто ми такі, всіх забрала до себе, бідного Крупеню обмила, нагодувала курячим бульйончиком і сховала під снопами в клуні. І все, пам'ятаю, охала: може, й мій, бідненький, десь так мучиться! Видно, любила свого бідненького, а це, брате, завжди щось та важить. Ну, а Крупеня за тиждень помер, не допоміг і курячий бульйончик: почалося зараження крові. Крадькома закопали вночі скраю кладовища. А що ж далі робити? Посиділи ще тиждень у тітки Ядвіги, і я почав розшукувати яких-небудь партизанів. Думаю, повинні ж бути десь наші. Не всі ж на схід повтікали. Без партизанів ні одна війна у нас не обходилася — скільки про це книжок написано.

І знаєш, натрапив-таки на групу оточенців, чоловік із тридцять. Командував ними майор Селезньов, кавалерист, рішучий такий чоловік, родом з Кубані, мастак лаятися, накричати, навіть застрелити під гарячу руку міг. А взагалі справедливий. І що цікаво: ніколи не вгадаєш, як він до тебе поставиться, яким боком. Щойно загрожував кулю в лоба пустити за іржавий затвор гвинтівки, а через годину оголошує тобі подяку за те, що на марші перший хату помітив, де була можливість підживитися. А про затвор він уже й забув. Такий був чоловік. Спочатку він мене дивував, потім — нічого, звик до його кавалерійського норову. В сорок другому під Дятловом ішов першим по стежці, за ним ад'ютант Сьома Цариков та всі інші. І треба ж — якийсь поліцай з переляку пальнув раз од мосту і прямо командирові в серце. Ось тобі й доля. У скількох страшних боях брав участь — і нічого. А тут одна за всю ніч куля і — в командира.