Василь Биков - Піти й не повернутися

Розповідає це він, а я мовчу. Хто зна, що йому сказати, педагогічно це чи ні — тут усі наші педпостулати переплуталися. Мороз взагалі був майстер плутати постулати, і я вже став звикати до цієї його особливості. А про його квартиранта ми тоді не дуже й говорили. Він сказав лише, що хлопчик якийсь час побуде в школі, дома незлагода. Ну, що ж, думаю, нехай. Тим більше, такий холод надворі.

І от через якихось два тижні викликають мене до прокурора району. Що за лихо, думаю, не любив я цих законників, од них завжди чекай неприємності. Приходжу, там сидить якийсь дядько в кожусі, й прокурор — товариш Сивак — суворо так наказує мені їхати в Сельце і відібрати у громадянина Мороза сина цього ось громадянина Миклашевича. Я спробував заперечувати, але наткнувся на один аргумент, що ним завжди, як ломакою, бив прокурор: закон! Гаразд, думаю, закон так закон. Сіли в міліцейський візок і з дільничним та Миклашевичем покотили в Сельце.

Приїхали на кінець уроків, викликали Мороза, почали йому пояснювати, в чому справа: постанова прокурора, на боці громадянина Миклашевича закон, треба вернути хлопця. Мороз вислухав усе мовчки, покликав Павла. Той, як побачив батька, зіщулився, наче звірятко, близько не підходить. А тут усі діти за дверима, повдягалися, а додому не йдуть, чекають, що далі буде. Мороз і каже Павликові: так і так, мовляв, підеш додому до батька. Так треба. А той ані з місця. «Не піду, — каже. — Я у вас жити хочу». Ну, Мороз непереконливо так і, звичайно, нещиро, пояснює, що жити в нього більше не можна, що по закону син повинен жити з батьком і, в даному випадку, з мачухою (мати перед тим померла, батько одружився з іншою, ну й почастішали сварки з хлопцем — відома справа). Ледве умовив хлопця. Той, правда, заплакав, але вдягнув піджачок, зібрався в дорогу.

І ота картина наче сьогодні перед моїми очима, хоч минуло вже… Скільки ж це? Певно, тридцять років. Ми стоїмо на веранді, на подвір'ї товпляться діти, а старший Миклашевич у довгому червоному кожусі веде по алейці до шосе Павлика. Атмосфера напружена, діти не дивляться на нас, міліціонер мовчить. Мороз просто заціпенів. Ті двоє відійшли по алейці вже далеченько, і раптом бачимо — спиняються, батько смикає за руку сина, той починає вириватися, але, звичайно, не вирветься. Тоді Миклашевич однією рукою знімає з кожуха ремінь і починає бити сина. Не дочекався навіть, поки з-перед наших очей зникнуть. Павлик виривається, плаче, діти на подвір'ї загомоніли, дехто обертається в наш бік, в очах докір — чогось вони чекають від свого вчителя. І що ти думаєш? Мороз раптом як скочить з веранди і накульгуючи через двір — туди. «Стійте! — кричить. — Не бийте!»

Миклашевич і справді зупинився, перестав бити, сопе, звіром позирає на вчителя, а той підходить, вириває Павликову руку з батькових і каже тремтливим голосом: «Ви у мене його не заберете! Зрозуміли?» Миклашевич, розлючений, — до вчителя, але й Мороз, незважаючи, що каліка, теж груди вперед і готовий до бійки. Ну, тут уже ми наспіли, розборонили, не дали побитися.

Розборонити розборонили, а далі що? Павлик у школу втік, батько лається й погрожує, я мовчу. Міліціонер чекає, йому що, він виконавець. Ну, якось утихомирили обох, Миклашевич пішов на шосе, а ми утрьох лишилися — що робити? Тим паче, що Мороз одразу ж оголосив із властивою йому категоричністю: такому батькові хлопця не віддам.

Повернулися ми з міліціонером до району ні з чим, наказ прокурора не виконали. Передали всю цю справу на виконком, призначили комісію, а батько тим часом подав у суд. Словом, було клопоту і неприємностей Морозу й мені — обом вистачило. Та Мороз усе-таки домігся свого: комісія вирішила передати хлопця в дитбудинок. Щоправда, з виконанням цієї соломонової ухвали Мороз не поспішав і, мабуть, мав рацію.

Тут треба згадати ще про одну обставину. Річ у тому, що, як я вже казав, школи тоді створювалися заново, всього не вистачало. Кожного дня до району приїжджали із сіл учителі, скаржилися на умови, просили то парти, то дошки, то дрова, то гас, то папір і, звичайно ж, підручники. Підручників не вистачало, мало було бібліотек. А читали багато, читали всі: школярі, вчителі, молодь. Книжки діставали де тільки могли. Мороз, коли приїжджав у містечко, найбільше напосідав на мене з одним проханням: дай книжок. Дещо я, звичайно, йому давав, коли привозили, але зрозуміло, небагато. До того ж, сказати правду, думав: школа маленька, навіщо йому там велика бібліотека? Тоді він почав діставати книжки сам.