Василь Биков: Піти й не повернутися

Бігти було легко, трохи вниз, підошви гучно ляскали по гладкому в'їждженому асфальту, аж ступні заболіли. Здавалося, однак, — не добіжимо, автобус от-от рушить, але він поки що стояв. З нього навіть хтось вийшов, мабуть, водій, лишивши розчиненими дверцята, обійшов машину ззаду і там чимось разів зо два стукнув. Я уже був зовсім близько і ще більше напружив свої сили, здавалося — добіжу, та водій скочив у кабіну, і автобус рушив.

Усе ще не втрачаючи надії, я спинився на асфальті й шалено замахав рукою: мовляв, стій, візьми ж! Мені навіть здалося, що автобус пригальмував, і тоді я знову кинувся до нього ледь не під самі колеса. Але на ходу розчинилися дверцята кабіни водія, і крізь вихор, здійнятий автобусом, на дорогу вилетіло:

— Нема, нема зупинки. Чухрай далі…

Я лишився один серед гладкої смуги асфальту. Вдалині, стихаючи, гудів мотор комфортабельного «Ікаруса», і там же на пагорку забовваніла невиразна постать Ткачука. «Щоб ти пропав, гад!» — вихопилося з душі, як проклін, треба ж отак підманути. Було прикро, наче мені учинили якусь підлість, хоч я й розумів, що ніяка це не підлість і не таке вже лихо, — справді, хіба тут була зупинка? А якщо не було, то чого міжміському швидкому експресу підбирати усіх волоцюг — для того, мабуть, є автобуси місцевих ліній.

Напевне, вигляд у мене був дуже похмурий, коли я доплентався до Ткачука, який, терпеливо дочекавшись мене, спокійно зауважив:

— Не взяв? І не візьме. Вони такі. Раніше б усіх підібрав, щоб карбованця заробити. А тепер не можна — контроль, ну й жме. На зло собі й іншим.

— Каже, зупинки нема.

— Але ж спинявся. Міг би… Та що там. Я вже в таких випадках мовчу: собі дешевше.

Мабуть, Ткачук мав рацію: не треба було сподіватися — не було б і розчарування. Отож доведеться помалу чимчикувати далі. Правда, ноги вже притомилися, та якщо мій старший попутник мовчав, то й мені, певно, слід поводитись спокійніше.

— Так, значить, про Мороза, — сказав Ткачук, продовжуючи свою перервану розповідь. — Вдруге я навідався у Сельце зимою. Холодно було страшенно, пам'ятаєте ж, певне, зиму сорокового року. Сади вимерзали. Мені пощастило, під'їхав на санях з якимось дядьком, ноги зарив у сіно і то заклякли, думав, зовсім відморозив. Ледве в школу добіг. Було пізно, вечір, в одному віконці світло горить, постукав. Бачу, мовби хтось дивиться крізь намерзлу шибку, а не відчиняє. Що, думаю, за напасть, чи не завів тут мій Олесь Іванович якісь шури-мури. «Відчини, — кажу, — це я, Ткачук із райвно». Нарешті розчиняються двері, десь гавкає собака, заходжу. Переді мною хлопчик з лампою в руках. «Ти що тут робиш?» — питаю. «Нічого, — каже. — Чистописання пишу». — «А чому додому не йдеш? Чи, може, Олесь Іванович після уроків залишив?» Мовчить. «А де ж сам Олесь Іванович?»?

— «Повів Оленку Удодову з Ольгою». — «Куди повів?»?

— «Додому». Нічого не розумію: чому треба учнів водити додому? «А що, він усіх учнів додому проводжає?» — питаю, а сам, звичайно, вже трохи серджусь за таку зустріч. «Ні, — каже, — не всіх. Бо ці малі ще, а їм через ліс іти треба».

Ну що ж, думаю, гаразд. Роздягнувся, почав трохи відігріватися, настрій у мене став кращати. Минула десь година, а Мороза немає. «То скільки ж, — питаю, — до того села буде?» Каже: «Верстов зо три». Нехай. Сидимо, чекаємо. Хлопець у зошиті пише. «А тебе він залишив, мабуть, грубку топити? — питаю. — Ти де живеш?»-«Тут і живу, — відповідає. — Мене Олесь Іванович узяв до себе, а то мій тато б'ється». Е, ось воно, виявляється, яка справа. Коли б вона не обернулася новим клопотом. І, скажу тобі, так і вийшло. Як передчував, так і сталося.

Години через три повертається Мороз. Ні стуку, ні кроків, нічого, здається, не було чути, лише хлопець мій, Павлик… Так, так, ти здогадуєшся правильно. Саме Павлик, Павло Іванович, майбутній товариш Миклашевич… Тоді був таким чорнооким, худеньким, жвавим хлопчиком. То цей Павлик підхоплюється, біжить через клас і відчиняє двері. Ввалюється Мороз, укритий інеєм, засніжений, поставив у кутку свій ціпок, з ручкою, схожою на цапину голову. Привіталися. Пояснює, чому затримався. Виявляється, така справа: у матері цих дівчаток щось трапилося з коровою, не могла отелитися, от і затримався учитель, давав раду. А дівчатка? Ну, це проста історія. Почалася холоднеча, мати забрала їх із школи, мовляв, погане взуття та й далеко ходити. Все це було тоді звичайним ділом, але справа в тому, що дівчатка — близнята, дуже слухняні були діти, вчилися добре, і Мороз розумів, що це означало для матері вдови (батько помер). Ну то Мороз, звісно, втішив жінку, купив дівчаткам по парі черевиків — стали навчатися. Тільки от, як подовшали ночі, боялися самі ходити через ліс, треба було комусь проводити. Завжди це робив переросток Коля Бородич, той, що ото пиляв з учителем дрова. Але того дня Коля чомусь не прийшов до школи, можливо, дома потрібний був, от і довелося йти з малими самому.